Ю. Евола, Професійні об’єднання та мистецтва; Рабство. (з книги “Повстання проти сучасного світу”)

Якщо розглянути ієрархію як співвідношення потенціалу та дії, то можна стверджувати, що завдяки їй, встановлений на верхівці принцип транслювався у діяльність різних каст і соціальних організмів; хоча на різних (більш або менш духовних) шляхах до реалізації кожна каста дотримувалася спрямованості угору. Ось чому в довершених формах «священне» було світлом, що освітлювало не тільки професії в їх сучасному розумінні, науки та профанічні мистецтва, але також ремесла й інші різновиди матеріальної діяльності. Завдяки аналогіям і відповідностям, що існують між різними планами буття, види діяльності й уміння нижчого рівня, а також науки можна традиційно розуміти у якості символів вищої природи, які, таким чином, допомагають передавати значення, приховані в ній, оскільки ці значення вже були присутніми, хоча навіть потенційно.[1]

Щодо царини знань, то її передумовою була система наук, чиї засади і методологія фундаментально відрізнялися від сучасних. Кожну сучасну профанічну науку можна співвіднести з «сакральною» наукою в світі Традиції; така наука мала органічний та якісний характер і уявляла природу єдиним цілим, в якому різні рівні реальності та форми досвіду складаються в ієрархію, а досвід, пов’язаний із фізичними почуттями, є лише одним із елементів. Саме таким чином стало можливим існування системи транспозицій і символічної та ритуальної співучасті. Це стосується космології та пов’язаних із нею дисциплін, наприклад, давня алхімія була не лише примітивною хімією, а стародавня астрологія зовсім не була, як помилково вважають зараз, забобонним обоженням небесних тіл та їх руху. Навпаки, це було знання про зірки, організоване таким чином, що створило основу науки про чисті духовні та метафізичні реальності, виражені в символічній формі. Світ Традиції знав фізіологію, що була наповнена тим же сенсом, і яка частково збереглася на Сході (наприклад, знання з анатомії та фізіології, які передбачаються китайською акупунктурою, японським джіу-джитсу і деякими аспектами індійської хатха-йоги), у такій фізіології осягнення матеріального аспекту людського організму було лише окремою главою, що становила частину загальної науки відповідностей між макрокосмом та мікрокосмом, світом людей і світом стихій. На цих принципах базується така «сакральна наука», як стародавня медицина, згідно з якою здоров’я розуміли як символ «чесноти»; чесноту, в свою чергу, розуміли як вищу форму здоров’я і, відповідно до двозначності терміна σότηρ, той, хто «спасає» належав до того ж самого типу, що й той, хто «лікує», але на вищому рівні.

Рівень розвитку фізичного та практичного аспектів знання цих традиційних наук може здатись обмеженим, якщо порівняти його з сучасними науками та протиставити до них. Проте, причиною цього була правильна та здорова ієрархія, якій підпорядковувались інтереси традиційної людини. Іншими словами, вона не надавала знанням про зовнішню і фізичну реальність більшого значення, ніж це було необхідно.[2] Найбільшого значення в традиційній науці мав анагогічний елемент, а саме, сила, що «веде до вищих рівнів», яка була фактично присутньою в знаннях, споріднених з даною галуззю реальності; цього елементу бракує сучасним профанічним наукам. Останні, насправді, можуть діяти та діють у зовсім протилежному напрямку: світогляд, з якого вони походять і на якому вони базуються, впливає на внутрішнє життя людини негативно та руйнує його – іншими словами, вони являють собою центробіжні сили.[3]

Про це вже сказано достатньо. Тепер варто звернутися до нашого суб’єкту, оскільки міркування, аналогічні попереднім, можна продовжити і стосовно царини мистецтва, яку розуміють як образотворче мистецтво, і як діяльність професійних ремісників. Стосовно першого можна сказати, що тільки у періоди занепаду світ Традиції зазнавав вивільнення чистої «естетики», суб’єктивної, людської стихії, що є характерним для сучасного мистецтва. В образотворчому мистецтві, навіть у доісторичних знахідках, таких, як витвори кроманьйонців та зображення північних оленів, можна побачити нероздільність натуралістичного і магічного елементів із символічним значенням; аналогічний вимір був присутнім і в пізніх, більш розвинених цивілізаціях. «Театр» відповідав відтворенню містерій, «священних драм» і, частково, ludi класичної античності, до яких ми ще повернемося. Антична поезія була тісно пов’язана з мистецтвом передбачення майбутнього та зі священним натхненням; вірш, дійсно, асоціювався із заклинанням (якщо проаналізувати античне розуміння слова carmen). Якщо говорити про літературу, то в ній, в деякій мірі поєднувалися свідомий намір та вплив підсвідомого, прищеплені творчій спонтанності окремих індивідуумів і груп; протягом Середніх Віків вони впливали не тільки на міф, сагу і традиційну казку, але також і на епічні історії та лицарську й еротичну літературу. Те ж саме можна сказати і про музику, танок і ритм; Лукіан повідомляє, що танцівники, яких прирівнювали до жерців, мали знання про «священні містерії єгиптян»,[4] як про mudrā, науку символічних магічних жестів, що відігравали важливу роль в індуїстських ритуалах; шлях аскези в цій цивілізації був пов’язаний із танком, пантомімою та акторською майстерністю. Це були різні вираження одного й того самого значення: «один храм, збудований у лісі храмів».

Якщо зробити особливий акцент на професійній та ремісницькій діяльності, типовим прикладом може слугувати мистецтво архітектури та будівництва, яке в Євангеліях наділене моральним сенсом, і яке інтерпретують у вищих та ініціатичних значеннях. У стародавній Єгипетській традиції, будівництво вважалося царським мистецтвом, тому навіть сам цар символічно здійснював перші акти побудови храму у дусі «вічного твору мистецтва».[5] У той час, як, з одного боку, сьогодні багато хто дивується, не в змозі пояснити, як в стародавні часи було можливо втілити проекти, що потребують досконалих знань із математики й інженерної майстерності, з іншого боку, безсумнівними ознаками священицького мистецтва є орієнтація, розташування та інші аспекти стародавніх будівель, особливо храмів та пізніше – середньовічних готичних соборів. В таємних об’єднаннях, які спочатку також мали зв’язок з відповідними середньовічними професійними корпораціями, символіка будівництва аналогічно пов’язувала «мале мистецтво», з одного боку, і «велике мистецтво» та «велике роблення», з іншого. Частково це стосується мистецтва ковалів, ткачів, мореплавців і землеробів. Стосовно останнього, так само, як Єгипет знав ритуал зведення царських будівель, або як Далекий Схід – ритуал королівської оранки[6], в символічній транспозиції, властивій землеробській майстерності в цілому, саму людину розглядали у якості поля, яке треба обробити, а посвяченого – у якості того, хто обробляє поле в найвищому сенсі.[7]

Сучасний термін «культура» зберіг у собі відлуння цього розуміння, хоча й у редукованому інтелектуалістично-буржуазному значенні.

Стародавні мистецтва, зрештою, були традиційно «присвяченими» конкретним богам або героям і завжди позиціонувалися як потенційно наділені можливістю «ритуально» трансформувати фізичні дії в символічні, тобто, ті, що мають трансцендентне значення.

Дійсно, в умовах кастової системи не тільки кожна професія або ремесло відповідало покликанню (звідси подвійне значення, що збереглося в англійському слові «calling»[8], дослівно – «покликання», прим. перекл.); у кожному виробі можна було не тільки знайти «кристалізовану традицію», яку активувала вільна особиста діяльність і незрівнянна майстерність; були не тільки схильності, що розвивалися під час вправ у тому чи іншому ремеслі, сприймалися соціальним організмом і передавалися через кров у якості природжених та глибоких принципів, але також було й дещо інше, а саме, передача, якщо не справжня ініціація, або, принаймні, «внутрішня традиція» мистецтва, що зберігалася як сакральна і таємна, arcanum magisterium, якщо її було помітно лише частково у деяких елементах та критеріях багатих на символічні та релігійні знаки, відображені в традиційних професійних гільдіях – східних, мексиканських, арабських, римських, середньовічних і т.д.[9] Посвята у секрети мистецтва була не лише емпіричним і раціональним навчанням сучасної людини: у цій царині певні знання пов’язувались із надлюдським походженням. Ця ідея знайшла символічне відображення у традиціях, згідно з якими людей спочатку посвятили в мистецтва боги, демони або герої, такі, як Бальдр, Гермес, Вулкан, Прометей та ін. Показовим є те, що бог Collegia Fabrorum (спілки ремісників) у Римі, Янус, також був богом ініціації; у зв’язку з цим можна зробити висновок, що таємні об’єднання ковалів, які прийшли до Європи зі Сходу, принесли з собою і нову цивілізацію. Більш того, показовим є те, що в місцях, де були збудовані храми Гери, Купри, Афродіти-Венери, Геракла-Геркулеса і Енея, досить часто можна було знайти археологічні докази роботи з бронзою і міддю, а також, те, що орфічні та діонісійські Містерії були пов’язані з мистецтвом ткацтва і прядіння.[10] Це найбільш повно втілилось у прикладах, які можна знайти на Далекому Сході, де успішне опанування майстерністю в певному мистецтві було тільки символом, відображенням і знаком; воно було невід’ємною частиною виконання роботи і паралельної внутрішньої реалізації.

Навіть там, де не було такої строгої кастової системи, як, в арійській Індії, дещо схоже на це безпосередньо розвивалось у зв’язку з нижчими видами діяльності. Мають на увазі стародавні об’єднання ремісницьких гільдій, що існували повсюдно в традиційному світі, як в Мексиці, так і в Римі, і своїми витоками сягали доісторичних часів, а також відтворювали у своїй побудові характер побудови патриціанських родів та сімей. Саме мистецтво та спільна діяльність створювали зв’язок і порядок, що замінив те, що у вищих кастах підтримували аристократичною традицією крові та ритуалу. Це не означає, що колегіям і корпораціям бракувало релігійного характеру та мужньої напівмілітарної побудови. У Спарті культ «героїв» являв собою ідеальний зв’язок між представниками певної професії, навіть у випадку найнижчих її видів.[11] Як і в будь-якому місті або роді, у Римі кожна корпорація, що зазвичай складалася з вільних чоловіків, мала свого духа або лара; у неї був присвячений йому храм, а також спільний культ мертвих, що визначав єдність життя та смерті; вона мала свої власні жертовні ритуали, що проводив майстер (magister) від імені членів (sodales) та колег (collegae), які відзначали певні події або священні дні в урочистій та містичній атмосфері з бенкетом, спільною трапезою та іграми. Той факт, що річниця колегії або корпорації (natalis collegi) збігалася з річницею божества-покровителя (natalis dei), а також з річницею «інавгурації» або посвяти храму (natalis templi), означав, що в очах sodales священний елемент утворював центр, з якого походить усе внутрішнє життя корпорації.[12]

Найкращою ілюстрацією мужнього й органічного аспекту корпорації, що завжди є супутником сакрального виміру традиційних інституцій, може слугувати римська корпорація; побудована ієрархічно ad exemplum rei publicae («за зразком муніципію» – прим. перекл.), і просякнута мілітарним духом. Єдність членів (sodales) називалася народом (populus) або станом (ordo), і, так само як і в армії та на урочистих зібраннях, вона була поділена на центурії (centuriae) та декурії (decuriae). Кожна центурія, так само як і легіон, мала свого очільника або центуріона та його заступника (optio). Щоб відрізняти інших членів корпорації від майстрів, їх називали простим народом (plebs) або учасниками спільноти (corporati), а також caligati та milites caligati, як і простих солдат. А майстер (magister), окрім того, що був майстром у мистецтві та жерцем корпорації, відповідальним за її «вогонь», також відповідав за справедливість та наглядав за поведінкою членів спільноти.[13]

Аналогічні характеристики можна також помітити в середньовічних професійних спільнотах, особливо в германських країнах: наряду зі спільністю ремесла, членів гільдій (Gilden та Zünften) поєднували релігійний та етичний елементи. У таких корпоративних організаціях члени були пов’язані одне з одним «на все життя» радше спільним ритуалом, ніж базисним рівнем економічних інтересів та менш продуктивних цілей; тісна спільність впливала на людину в цілому, а не лише як на ремісника, пронизувала її повсякденне життя в усіх його формах. Так само, як кожна римська професійна колегія мала свого власного лара або духа, германські гільдії, що будувались як мініатюрні відображення міст, також мали свого власного «святого покровителя», вівтар, спільний поховальний обряд, символіку, ритуальні свята, етичні закони і провідників (Vollenossen), які мали слідкувати за ремеслом і гарантувати дотримання загальних норм та обов’язків, що впорядковували життя членів корпорації. Основною вимогою щодо прийняття до гільдії були бездоганна репутація і благородне походження; раби і представники іноземних рас не могли бути прийнятими до неї.[14] Типовими для цих професійних асоціацій були честь, чистота і безособовий характер роботи, майже співзвучний арійським канонам bhakti та nishkâma-karma: кожен сумлінно виконував свою роботу, забувши про власну особистість, але залишаючись активним і вільним – таким був аспект великої анонімності, типової для Середньовіччя, а також для кожної великої традиційної цивілізації. Але уникали дечого іншого, а саме, будь-чого, здатного спричинити появу недоречної конкуренції або монополії і, таким чином, осквернити чистоту ремесла та мистецтва одними лише економічними інтересами; честь певної гільдії та гордість за діяльність, пов’язану з нею складали непорушну, нематеріальну базу цієї організації.[15] Хоча участь у таких організаціях не була формально спадковою, вона досить часто такою ставала, демонструючи силу і природність принципу, відповідального за формування каст.[16]

Таким чином, навіть на рівні нижчої діяльності, пов’язаної з матерією і матеріальними умовами життя, було можливо знайти віддзеркалення способу буття через чисту та вільну діяльність, наділену своєю власною вірою (fides) і живою душею, що вивільняли його з пут егоїзму і примітивних інтересів. У корпораціях здійснювався природний і органічний зв’язок між кастою vaiçya, яка, висловлюючись мовою сучасності, відповідала сфері менеджменту та управлінню господарством, і кастою çûdra, або робітничим класом. Беручи до уваги дух майже мілітарної солідарності, до якого прагнули і який відчували, і те, що vaiçya був еквівалентом керівника, а çûdra – робітника, кожний з яких працював у одніму товаристві, марксистське протиставлення капіталу і праці, наймача і найманого працівника, виявляється зовсім недоречним. Кожен дбав про виконання своєї функції і займав своє власне місце. Особливо в німецьких гільдіях, вірність підлеглого була невід’ємною частиною тієї честі, яку отримував очільник від ентузіазму і продуктивності працівника. Анархія «прав» і «вимог» також не виникала допоки не зникла внутрішня духовна орієнтація, і чиста діяльність не була витіснена діяльністю, вмотивованою лише матеріалістичними та індивідуалістичними інтересами і різноманітною та пустою лихоманкою, принесеною духом сучасності і цивілізацією, яка зробила економіку божеством і долею.

Крім того, коли відсутня внутрішня сила віри (fides), кожний вид діяльності визначається відповідно до його чисто матеріального аспекту; однаково гідні шляхи також починають розрізняти відносно їх ефективності, спричиненої тим чи іншим видом діяльності. Отже, розглянемо сенс проміжних форм соціальної організації, до яких, наприклад, належало стародавнє рабство. У контексті цивілізацій, які значною мірою використовували інститут рабства, на перший погляд, може здатися парадоксальним, але в цивілізаціях, що, в значній мірі, застосовували інститут рабства, саме робота характеризувала стан раба, але не навпаки. Тобто, коли діяльність на нижчому щаблі соціальної ієрархії перестала спиратися на духовний сенс, коли місце «діяння» зайняла «праця», тоді переважив матеріальний критерій; а видам діяльності, пов’язаним із матерією і матеріальними життєвими потребами, судилося стати принизливими і недостойними вільної людини. «Працю», πóνоς, почали розуміти як те, що може виконувати лише раб, і це стало майже вироком, і, таким чином, не можна було помислити для раба іншої «дхарми», окрім роботи. Стародавній світ не зневажав працю, тому що в ньому практикувалося рабство і ті, хто працював, були рабами, навпаки, оскільки він зневажав працю, він зневажав і раба, оскільки ті, хто «працює», не можуть бути нічим іншим, крім рабів. Традиційний світ викликав рабство до життя, і воно з’явилося, відмежувалося та сформувалося у соціальний клас, що склався з маси тих людей, чий спосіб буття міг бути вираженим лише через працю.[17] Праця, як πóνоς, тобто незрозуміле зусилля строго продиктоване потребою, було протилежністю діяння: перше – це полюс матеріального, важкого, темного, друге – полюс духовної свободи і людських можливостей, відокремлених від потреб. Вільні люди і раби, зрештою, представляли соціальну кристалізацію тих двох шляхів презентації діяння – як відповідно до матерії, так і ритуально, про що вже було сказано. Не треба у чомусь іншому шукати причину появи презирства до роботи та її розташування в ієрархії, типового для конструкції вже згадуваного проміжного типу, який можна знайти будь-де в класичному світі. Умоглядне діяння, аскеза, споглядання, а інколи навіть «гра» і війна, у такому світі характеризували протилежний до рабського полюсу праці полюс діяння.

Говорячи мовою езотерики, обмеження, що рабство накладало на індивідуума, якому довелося народитись у цьому стані, і його можливості, відповідає природі даної йому «долі», згідно з якою рабство інколи розглядалось як природний наслідок. На рівні міфологічних транспозицій, іудейська традиція не дуже далека від подібного погляду, коли розглядає працю як наслідки падіння Адама, і в той самий час, як «спокуту» його трансцендентної помилки, яку він допустив у своєму людському існуванні. Коли католицизм намагався перетворити працю в інструмент очищення, це частково стало відлунням загальної ідеї ритуальної пожертви, діяння, що відповідає природі (у цьому контексті: природі «занепалої людини» відповідно до юдео-християнського світогляду) як шляху до вивільнення.

У стародавні часи функції рабів часто виконували переможені. Чи було це матеріалізмом у дусі варварів? І так і ні. Не треба також забувати про істину, яка пронизувала традиційний світ: тут не трапляється нічого, що не було б символом і відповідним наслідком духовних подій, оскільки між духом і реальністю (а далі і силою також), існував тісний зв’язок. Що стосується окремого значення цієї істини, то, як було відмічено, перемогу або програш ніколи не усвідомлювали як прості протилежності. Серед примітивних народів досі збереглося давнє вірування, що людина, уражена незгодами, завжди є винною;[18] фінал кожної боротьби і кожної війни – це завжди містичний знак, або результат «божого суду», здатний виявляти або спрямовувати людську долю. Починаючи з цього припущення можливо піти далі й встановити, що традиційне бачення «переможеного» і юдейське бачення «грішника» є трансцендентно наближеними, оскільки обидва вони успадкували долю, що відповідала дхармі (dharma) раба, а саме, роботу. Це зближення було викликане тим, що «помилку» Адама асоціюють із поразкою, яку він отримав у символічній події (спроба оволодіти плодом «Дерева»), яка, все ж, могла закінчитися перемогою. Відомо про міфи, в яких завоювання плодів Дерева або символічно еквівалентних їм речей («жінка», «золоте руно» і. т.д.) були здійснені іншими героями (Геракл, Ясон, Зігфрід) і призвели не до їх прокляття, як в юдео-християнському міфі, але радше до безсмертя або до трансцендентного знання.[19]

Оскільки сучасний світ засуджує «несправедливість» кастової системи, він найактивніше таврує ганьбою ті стародавні цивілізації, які практикували рабство; останнім часом хизуються досягненням принципу «людської гідності». Це також просто риторика. Давайте забудемо про той факт, що європейці відновили інститут рабства і зберігали його аж до XIX ст. у своїх заморських колоніях у таких мерзенних формах, які важко знайти у стародавньому світі; треба наголосити, якщо колись й існувала великомасштабна цивілізація рабів, то це саме та, в якій ми живемо.[20] Жодна традиційна цивілізація не знала таких широких мас людей, приречених виконувати пусту, знеособлену, автоматичну роботу; у сучасній рабській системі немає таких постатей, як вельможі або просвітлені правителі. Таке рабство впроваджується м’якими методами через тиранію економічного фактора і завдяки абсурдним структурам більш або менш колективізованого суспільства. І оскільки сучасний світогляд у своєму матеріалізмі відібрав у окремого індивідууму будь-яку можливість звеличити свою долю перетворюючим елементом і побачити в ній знак і символ, тому сучасне «рабство» можна вважати в своєму роді одним із найпохмуріших і безнадійних серед усіх відомих його різновидів. Нікого не здивує, що в масах сучасних рабів із прихованими силами, що спрямовані на руйнування світу, знайшли простий, тупий інструмент, що допоможе їм досягти своїх цілей; тим часом, там, де вони вже перемогли, численні сталінські «трудові табори» засвідчують, що фізичне і моральне підкорення людини цілям колективізації і викорінення кожної особистісної цінності впроваджують методично і, можна сказати, по-сатанинськи.

Щоб доповнити попередні міркування стосовно визначення праці як мистецтва в світі Традиції, варто згадати органічну, функціональну і послідовну якість виготовлених предметів, завдяки якій краса не ставала чимось відокремленим або відмінним від даної привілейованої категорії предметів мистецтва, і характер цих предметів не був ані утилітарним ані меркантильним. Кожний предмет мав свою власну красу і якісну цінність, а також, як корисний об’єкт, і свою власну функцію. У той час, те, що трапилося, з одного боку, було «чудом поєднання протилежностей», «суворим дотриманням набору священних правил, коли, здається вмирає і задихається кожен особистий порив і сам справжній особистий витвір», з іншого боку, можна було б справедливо зазначити, що «кожен об’єкт не мав відбитку індивідуальної особистості митця, характерної для сучасних знаних витворів мистецтва, але, не зважаючи на виявлення «хорального» смаку, який робить об’єкт одним із багатьох, безкінечних виразів, на ньому був відбиток духовної істинності, що заважав йому називатися «копією»».[21] Такі продукти свідчили про певну стилістичну особистість, чия творча активність розвивалася протягом століть; навіть якщо було відомо її ім’я, справжнє, вигадане або символічне, воно не мало значення, так само як і анонімність,[22] анонімність, що мала не субособистісний але надособистісний характер. На такому ґрунті зростали і множилися у всіх сферах життя ремісничі витвори, яким не були властиві ані пуста і груба користь, ані ексцентрична, нефункціональна, «штучна» краса. Розрізнення цих властивостей відображає тотально неживий характер сучасної цивілізації.

[1] Див. R. Guénon, La crise du monde moderne, cit., pp. 108-115.

[2] Дуже влучно O. Шпанн (Religionsphilosophie, Wien, 1948, p. 44) називає сучасні знання «наукою про те, що не гідне того, щоб про нього знали».

[3] Стосовно ілюзій, які плекають щодо сучасної науки, див. J. Evola, Cavalcare la Tigre, Milano, 1962.

[4] Luciano, Della Danza, LIX. Можна відзначити, що «танець семи покривал», які танцівниця скидувала до повної оголеності по-своєму повторював точну схему ініціації. Див. J. Evola, Melafisica del Sesso, Roma, 1969.

[5] Див. Moret, Royaunt. Phar., cit., pp. 132 sgg.

[6] Див. Li-ki, IV, I, 13; XVII, III, 20.

[7] Див. Evola, Trad. ERmet., cit., I, § 22.

[8] У специфічній мові орденів, де зберігалися ці традиції, слово «покликання» зажди використовували в сенсі «ремесла»: замість того, щоб запитувати в людини, яка її професія, в неї запитували про її «покликання».

[9] Bouglé,Rég. des Cast., cit., pp. 43, 47, 226; De. Castro, Frat. Segr., cit., pp. 370 sgg. У середньовічних «посібниках», що збереглися, є часті згадки про загадкові практики, пов’язані з процесом будівництва; також є легенди про майстрів, яких вбили за зраду присяги дотримання таємниці. Див. De: CASTRO, Frat. Segr.. cit. pp. 275-276.

[10] Див. P. Perali, La logica del lavoro nell’antichità, Genova, 1933, pp. 18, 28. Можна також згадати, як відлуння цієї ідеї, знакову для масонства загадкову постать Тувалкаїна, який мав відношення до мистецтва обробки металів.

[11] Геродот, VI, 60.

[12] Див. J. P. Waitzing, Les corporations professionnelles chez les Romains, Louvain, 1895, v. I, pp. 62, 196, 208 sgg., 231, 256. Згідно з традицією, вводячи колегії, Нума хотів, щоб «кожна професія справляла свій власний культ» (Plutarco, Numa, XVII, sgg.). В Індії також кожна професія, яку виконували нижчі касти, завжди відповідала особливому культу божественних або легендарних покровителів (див. Sénart, Les castes dans l’Inde, cit., p. 70): подібні явища можна віднайти в Греції, серед північних народів, серед ацтеків, в ісламі і так далі.

[13] Waltzing, Op. cit., v. I, pp. 257 sgg.

[14] O. Gierke, Rechtsgeschichte der deutschen Genossenschaften, cit., v. I, pp. 220, 226, 228, 362-365, 284.

[15] Gierke, Op. cit., v. I, pp. 262-265, 390-391.

[16] У Римі професійні цехи стали спадковими в III ст. до н.е. Із цього часу кожний член спільноти передавав своїм спадкоємцям разом із кров’ю свою професію і своє майно, за умови, що вони теж підуть по його стопах. Див. Waltzing, Op. cit., v. II, pp. 4-5, 260, 265. Але це відбувалося відповідно до централізованих законів, що накладала Римська держава, тому не можна говорити про істинне дотримання кастової системи відповідно до духу Традиції.

[17] Арістотель (Політика., I, iv, наступні.) вважав, що рабство було засновано на припущенні, що існують люди, які здатні лише працювати, якими мають керувати, і яких мають спрямовувати інші. Згідно з його ідеєю, подібне положення мав “варвар” відносно “елліна”. Так само й індійська каста çûdra (раби) спочатку відповідала прошарку чорних аборигенів, або “ворожої раси”, над якою домінували ârya, і яка не знала кращого вибору, окрім служби касті «двічі народжених».

[18] Див. Lévi-Bruhl, La mentalité primitive, cit., pp. 316-331.

[19] Див. Evola, La Tradizione Ermetica, cit., Introduz.

[20] Крім того, слід зазначити, що в Америці справжні злидні чорних почалися, коли вони були звільнені і перетворені на пролетарів без коренів в промислово розвиненому суспільстві. Як у “рабів” в патерналістському режимі, у них було, в цілому, набагато більше економічної безпеки й захисту. Так, деякі вважали, що положення “вільних” білих європейських працівників інколи було гіршим, ніж їхнє. (див. наприклад, R. Bastide, Les religions africaines an Brésil, passim, Paris, 1919.

[21] G. Villa, La filosofia del mito secondo G. B. Vico, Milano, 1949, pp. 98-99.

[22] Див. Ibid., p. 102.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!