Хосе Прімо де Рівера: Батьківщина. Сопілка та ліра

Тут іспанець Хосе Антоніо Прімо де Рівери (1903-1936) поетично окреслив романтизм, який полюбляють кухонні ура-патріоти. Захоплюючись піснями і вишиванками, лиш поверхнево засвоюючи якісь гасла, вони забувають про боротьбу за панування нації на своїй землі, про обов’язок творення соборної і самостійної Вітчизни…

Автор був іспанським націонал-революціонером, вірним християнином, засновником і провідником партії Іспанська Фаланга (що згодом стала переможною силою Франциско Франко). Хосе де Рівера був розстріляний ліваками-республіканцями під час громадянської війни.

ПОКРОВ


Батьківщина, як же ми до неї прив’язані! Ніяке повітря не здається нам таким чистим, як повітря нашої землі. Немає травички ніжнішої за її траву; ніяка музика не зрівняється з музикою її струмків. Але… чи немає в цьому земному тяжінні отруйної чуттєвості? Є в ньому фізичні, органічні, майже рослинні флюїди, неначе б земля прив’язала нас до себе схованим в ній тонким корінням. Такого роду любов так і манить нас розм’якнути та поплакати, спливти розчуленими сльозами при звуках плачу сопілки. Ця любов стає все інтимнішою, все потаємнішою, обмежуючись все тіснішими просторами: відступаючи від рідного повіту до рідної долини, від долини – до заплави, у водах якої віддзеркалюється рідна домівка. Від заплави – до самої хати, від хати – до куточка, з яким пов’язані дитячі спогади.

У всьому цьому є своя насолода, як у солодкому вині. Але, як і вино, ця солодкість загрожує сп’янінням і апатією.

Але чи можна назвати таку любов патріотизмом? Якби патріотизм був чутливою ніжністю, він був би не найкращим з людських уподобань. Тоді б у патріотизмі люди поступалися рослинам, які прив’язані до землі набагато сильніше. Не може називатися патріотизмом перше почуття, що спадає на думку. Це не патріотизм, а елементарна пронизаність ґрунтовою вологою. Щоб стати вище, патріотизм повинен впасти в іншу крайність, що є найважчим. Він повинен звільнитися від земних пристрастей; його обриси повинні стати якомога більш чіткими та чистими; він повинен бути незмінним. Одним словом, він повинен спиратися не на чуттєве, а на розумове.

Немає нічого поганого в тому, щоб упиватися солодким звучанням сопілки, але їй не можна довіряти свої таємниці. Все чуттєве триває недовговічно. Тисячі й тисячі весен пішли в небуття, а 2+2 так і залишається 4, як і при створенні світу. Тож не будемо саджати нашу чуттєву любов у землю, на якій пішло в небуття стільки весен; а немов лінії, позбавлені ваги й об’єму, наша любов повинна спрямовуватись у вічні сфери, де числа співають свою вічну пісню.

Цю пісню грає ліра, що багата на мелодії, засновані знаннями чисел.

Так що, наша Батьківщина – це не струмок і не травичка, не пісенька і не сопілка. Батьківщина – це доля, це справа. Батьківщина – це те, що тут, на землі, було створено спільними творчими діями. Без справи немає Батьківщини; без віри в спільну долю все розпадається на рідні повіти, розчиняється в місцевих квітах і запахах. Замовкає ліра, звучить сопілка. І вже немає підстав (крім, наприклад, прагматичної господарської необхідності) для того, щоб одна долина зберігала свій зв’язок з сусідньою. Замовкають числа імперій – геометрія та архітектура, поступаючись місцем духам розкладання, котрі, висвистуючи свої мелодії, ховаються під грибами кожного села.

Хосе Антоніо Прімо де Рівера

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!