Шарль Моррас: Повернення до живих речей (ПРОДОВЖЕННЯ)

Ось Вам завершення славної роботи славного французького націоналіста і європейця. Початок читаймо за посиланням.

ПОКРОВ


Патріотизм і націоналізм: визначенням

З огляду на їхнє минуле та етимологію, на самий смисл, ці два слова мають зовсім різне значення. Патріотизм  це любов до рідного ґрунту, до землі предків і більше – до історичної території нації: чеснота, що означає це слово, стосується насамперед захисту цієї території від загарбників-іноземців, позаяк воно передбачає визначені кордони, існування держави з певним політичним устроєм. У цьому слові є щось офіційне, механічне. Як казав Містраль, інтригани та флібустьєри мають шанобливо знімати капелюха перед ним. Проте хоч який необхідний був патріотизм, він не робить непотрібною чесноту націоналізму, у житті він його породжує.

Націоналізм – це стосунок радше не до землі батьків, а до самих батьків, до їхньої крові та діянь, радше до їхнього морального й духовного спадку, ніж до матеріального. Націоналізм – це оборонець, породжений усіма цими багатствами. Навіть коли іноземна армія не перетинає кордонів і рідна територія не окупована ворогом – він захищає націю від Іноземця серед нас. Такий захист міцніє також у ситуації тривалого іноземного панування, сила якого втілена в письмовому праві, однак не стає правом реальним. Саме таку ситуацію маємо в Польщі, Ірландії, а в минулому в Італії часів «Моїх в’язниць».

Коли один народ нав’язує певну доктрину чи метод іншому народові, це ще не означає, що він збагачує його культуру й наближає її до універсальної. Може статися й таке, проте так буває не завжди.

Класичному французькому духові в його основі властиво збагачуватися, пристосовуючи до себе всі видатні відкриття людства. Рим, згідно з Монтеск’є, пишався тим, що опанував усі знаряддя війни й усі вдалі методи ведення бою, які міг спостерігати у ворогів. Германці, навпаки, залишаються у тісній в’язниці національного духу, який може претендувати на загальнолюдське, позаяк він насправді жорстко обмежений у просторі й часі.

Отже, є націоналізм і є націоналізм? Отже, існує стільки ж різних націоналізмів, скільки націй? Але такі самі питання можуть постати й щодо патріотизму, щойно він підніметься над простою повагою до рідної місцини і сільської дзвіниці. Патріотизми, так само як нації, відрізняються між собою не менше, ніж люди. За всяку ціну дух повинен стерегтися пастки, яку йому розставляє словник інтернаціональної демократії та юристів, байдужих до термінологічного інструментарію власних умовиводів. Старий вираз лишається в силі: наука є передусім добре організована мова. Можна ігнорувати явні відмінності, але це їх не знищує. Юридичні абстракції мають свої чітко виражені правила, якими можна нехтувати, але цього недостатньо, щоб їх скасувати.

Інтегральний націоналізм

Патріот може вважати себе республіканцем, проте він радше воліє бачити об’єднану й примножену перед лицем іноземних суперників силу Франції, а не ситуацію, коли ця сила розпорошується й вичерпується у внутрішніх конфліктах. Нехай наш республіканець бере участь у надсадних спектаклях, що систематично розігрується у центрі Парижу, де він просторікує про свої високі почуття відважного заколотника, проте кожний випадок міжусобиці викликає в нього жах: те, що республіканець уникає осуджувати в цілому, він ганить і заперечує в деталях. Його республіканізм – це система, якої він хоче дотримуватися, але її практичні наслідки завдають йому страждань. <...>

Отже, він – республіканець, який не погоджується ані з наслідками існування республіки, ані з умовами її функціонування. Звичайно, він і патріот у той самий спосіб. Він хоче піднести свою Батьківщину, не бажаючи шукати для цього засоби, так само, як він хоче захищати республіку, не визнаючи природних наслідків її існування.

Націоналізм, свідомий своєї ролі, дотримується правила, що порядний громадянин підкоряє свої почуття, інтереси та схильності добру Батьківщини. Він знає, що Батьківщина – це абсолютна умова власного благополуччя і благополуччя його співвітчизників. Будь-яку особисту вигоду, що завдає шкоди Батьківщині, він сприймає як вигоду хибну. Будь-яку політичну проблему, вирішену без урахування інтересів Батьківщини, він вважає не цілком вирішеною проблемою. Отже, націоналізм зводить усі питання, що постають перед ним, до спільного знаменника, який є ні що інше, як інтереси нації. Саме так чинив той римлянин, про якого писав Боссюе: любов до Батьківщини перевершувала для нього все.

Я бачив на Акрополі, біля східного фасаду Парфенону, терасу, вкриту уламками маленького храму, зведеного римлянами, господарями світу, на честь богині Рима. Зізнаюсь спочатку задум будівничих здався мені профанацією, проте, поміркувавши трохи, я зрозумів, що в цьому святотатстві була своя висока відвага. Саме тут, на цьому найкрасивішому і найсвятішому місці Рим віддав шану Риму і прославив римську зброю. Не вдовольнившись виправданням цього факту, рід людський прагне засвідчити свою вдячність. Сучасна Англія демонструє приклади подібної незламної античної чесноти. Французький націоналізм має на меті створити культ богині Франції.

Для Франції спадкова монархія – це її природний, справедливий державний устрій, єдино можливий для централізованої влади. Без короля все те, що хочуть зберегти націоналісти, спочатку занепаде, а згодом загине. Без короля все те, що вони хочуть змінити, продовжиться й посилиться або, ледь зачеплене, відродиться у нових формах: Монархія є умовою будь-якої реформи, її обов’язковим доповненням.

Головне, роялізм відповідає всім постулатам націоналізму, ось чому він виступає під назвою “інтегральний націоналізм”.

Монархія

Звернувшись до основ королівської влади у Франції, побачимо, що, крім функцій захисту та заступництва, тут треба вирізнити також визначальний, гідний пошани й захвату феномен сили. Ця сила є разом з тим любов, природний феномен і разом з тим акт волі – патерналізм.

Королі Франції були батьками нації.

Чудова монархічна конституція, якщо її вчасно підправляти, зможе витримати тиск і удари такої сили, якій не спроможні опиратися жалюгідні конституційні механізми, запропоновані нашими скромними реформаторами. Чи зможе вона пройти випробовування часом, що все пожирає? Чи втримається назавжди? Це трансцендентальні питання. Не годиться їх ставити людині.

Як гуманісти й націоналісти, ми впевнені лише в одному: монархія відновить Францію, без монархії Франція загине.

Ми показали необхідність монархії в теоретичному плані. Прагнення зберегти нашу французьку батьківщину, заявлене як постулат, переростає в дію, стає нездоланним рухом. Тут нема місця фантазіям, ба навіть вибору: якщо Ви вирішили стати патріотом, то обов’язково станете роялістом. Але якщо Ви таким чином йдете до монархії, то ви вже не вільні схилятися до лібералізму, демократизму чи до їхніх сурогатів. Так велить розум. Треба слухатися його та йти, куди він веде.

Найменше зло, можливість добра

Не бувши шарлатанами від монархії, не уподібнюючись шарлатанам від демократії, ми ніколи не заявляли, що монархія єдино своїм існуванням відверне від нас усі біди, що можуть загрожувати нації внаслідок громадянської війни чи війни з іншою країною, фізичної епідемії чи моральної пошесті.

Ми стверджуємо лише, що в країнах, подібних до Франції, спадкова монархія містить у собі не просто кращі, але єдино можливі умови захисту від цих напастей. Монархія не гарантована від помилок, але вона краще, ніж будь-яка інша влада, озброєна для того, щоб виплутатися з них, уникнути їхнього повторення, а в разі нещастя вернутися до істини, виправивши те, що потребує виправлення. Вдало чи з найменшими втратами монархія спроможна керувати будь-якими змінами економічними чи соціальними, духовними чи релігійними, хоч би якими раптовими вони не були. Якщо в країні здіймається буря (a історія знає їх багато), відбувається переворот, перехід буде менш болючим, руйнація не буде такою жахливою, якщо є правитель, чиє спадкове право виключає конфлікт між претендентами на корону. Отже, за монархії найвищі, найзначущіші й найзагальніші інтереси перебувають у досить високій та спокійній атмосфері, і це дозволяє сподіватися, що буревій туди не підніметься. Якщо, попри все, таке трапиться, то тим гірше! Коли тягар знегод сягне максимуму, людський рід матиме максимум гарантій для себе. Якщо у цю лиху годину верховна влада перебуватиме нижче, нещастя траплятимуться частіше, будуть болючішими й перетерпіти їх буде важче.

Навіть деморалізована, розгублена, повалена монархія несе у самій собі почуття і залишає по собі такі поняття, як відповідальність, пам’ять, передбачення – себто всі ті речі, яких демократичному парламенту бракує.

Королівська монархія надає політиці властивостей людської особистості: совісті. пам’яті, розуму, волі. Республіканський режим розчиняє всі свої наміри та дії в колективному безіменному без честі та людяності. Так, монархія має природну здатність творити максимум добра при мінімумі зла, тоді як республіка перманентно продукує найгірше зло при мінімумі добра. Щодо елементів добра та зла, то ці дані залежать від обставин і самих людей: жодний режим не створює ані людських якостей, ані духовних та моральних обставин їхнього буття. Діяльність республіканської влади явно марнотратить, плюндрує дорогоцінні багатства розуму та серця, нажиті Францією. Монархія створила умови для їхньої появи. Вона, безсумнівно, створить умови й для їхнього відродження.

Так, республіка – це зло, і зло неминуче для такої форми правління. Ми кажемо: монархія – це можливість добра. Суспільне благо, неможливе для республіки, є практикою монархічного правління. Навіть коли монархії бракує мети, суспільне зло не буде таким шкідливим, як за республіки, бо йому властиво кінчатися разом із поганим міністром або поганим королем, а республіканське зло, бувши невід’ємною вадою республіки, може скінчитися лише разом із нею.

Монархічна влада у Франції – незалежна, єдина, неподільна.

Для більшості людей XIX сторіччя й наших сучасників абсолютизм є синонімом деспотизму, необмеженої та свавільної влади. Це зовсім не так: абсолютна влада – це влада незалежна; французька монархія була абсолютною відтоді, відколи вона перестала залежати від будь-якої іншої влади – державної, парламентської, народної. До того часу була обмежена, ослаблена великою кількістю суспільних та політичних інституцій, спадкових чи корпоративних, вплив яких заважав їй вийти за межі певної сфери функцій. Її право сусідило з безліччю прав, що її підпирали та врівноважували. Франція у давнину “гороїжилася” свободами. <...>

Королівська влада – це така інституція, за якої будь-яке національне зусилля йде їй на користь майже без втрат і з максимумом віддачі.

У Прусії й за часів республіки у Бісмарка, Мольтке та Роона було багато можливостей вести війну. Ситуація у Прусії була тоді така: вплив партії одного з цих людей, переможця, був слабшим за вплив об’єднаних зусиль переможених партій. З поверненням монархії ситуація змінилась: Бісмарк плюс Мольтке, плюс Роон, а до цього додався ще й примножений ефект їхньої славної гармонії, зумовлений як роллю імператора, так і глибокою повагою до нього цих діячів.

Ми аж ніяк не хочемо відновлювати у Франції парламентську монархію. Така монархія, можливо, прийнятна для Бельгії, де вона виконує найвищу національну функцію, ба навіть для Англії – вона зберігає імперію.

Благодіяння Реставрації ніколи не закривали нам очі на надмірне значення, якого парламентський режим надавав ексцесам її виборчої системи. Треба повернутися до режиму, що встановлює відмінність між урядом, чий обов’язок керувати, та представницькою владою, яка зобов’язана представляти. За такого устрою, що представляє інтереси нації, королівства, імперії, республіки – усі вони нарікають на фінансове марнотратство, головною причиною якого є неясність розподілу функцій між парламентом та правителем.

Французька монархія – традиційна, спадкова, не парламентська та децентралізована, себто монархія представницька й корпоративна, яка є єдиною формою правління, що може покінчити з вищеназваним злом у державі.

У республіці треба постійно звертатися до совісті, бо республіканський устрій базується на волевиявленні. Республіці потрібен ентузіазм підданих виборців, номінально, конституційно тримають свою долю у власних руках. На противагу республіці монархія існує завдяки власній силі, sua mole stat. Їй не потрібно повсякчасно радитися з так званим незалежним виборцем. Загалом громадянинові достатньо бути толерантним і терплячим, воля монархії це завжди краще, вигідніше саме тому, що її власні принципи не вимагають від неї турбувати своїх підданих, постійно силуючи їх милуватися нею. Республік – це віра, монархія – це рід. Монархії потрібно лише бути визнаною, а це вимагає від неї слідувати своїм ритуалам, своїм догмам, своїм священикам, своїм традиціям.

Шарль Моррас

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!