Шарль Моррас: Повернення до живих речей

Бачимо цікавий взірець того, яким своєрідним є націоналізм кожного народу. Але, одночасно, наскільки націоналізми в межах європейської цивілізації подібні в своєму підгрунті.

Шарль Моррас (1868-1958) – це передусім французький націоналіст і християнин-католик. Ідеолог, поет, письменник, один з лідерів правого руху Аксьон Франзес, член Французької Академії. Здійснення націоналістичних ідеалів бачив завдяки реставрації монархії. За зв’язки з режимом Віші відбував довічне ув’язнення.

В інтернеті Ш.Морраса публікуємо українською мовою вперше.

ПОКРОВ


Франція та французи

Францію ми ставимо понад усе і, щоб прислужитися Франції, прагнемо мати щирі погляди та правдиві ідеї. Народитися у Франції і мати у жилах давню французьку кров, навіть коли ти походиш від найбіднішого зі знедолених, означає успадкувати величезний капітал і священні привілеї, означає мати при собі, у самому собі документ на спадок, означає отримати можливість морального й матеріального прогресу, що не надається з такою ж щедрістю синам будь-якої іншої нації.

Історичні епохи, що проминули, гідні нашого шанобливого захоплення й синівської відданості. Щоби Франція існувала, щоб у Франції було майбутнє, щоби ці скарби територіальні, моральні, інтелектуальні крізь віки змогли пробитися до нас, треба, щоб кожний громадянин, кожна людина, гідна цього імені, прагнула продовжити й увічнити благодіяння минулого. Кожного з нас чекає неминучий кінець, і будівники майбутнього суспільства повинні працювати на прийдешнє, ні, не за застарілими планами, як дехто їх з дурного розуму називає, але за планами, що відповідають тим вічним законам, які спричинили появу цих самих давніх планів.

Підвалини французької нації вельми міцні, наша раса й країна зберегли у собі весь спадок наших традицій, і це завдяки тому, що сьогоднішня Франція – це не тільки тридцять чи сорок мільйонів живих, але до того ж мільярд мертвих. Ось де наша справжня основа.

Оскільки Франція політично передує французам, французьке землеробство старшує над французькими селянами, а французька промисловість – над французькими робітниками. «Скотарство» і «хліборобство», – казав Сюллі, великий міністр великого короля остерігся сказати: скотарі та хлібороби.

Батьківщина: факт природи

Наша батьківщина народилася не завдяки якомусь контракту, укладеному її дітьми; вона не виплід якогось акту згоди, і це визнало, добігаючи кінця, XIX сторіччя. Але ось що знаменно: до часу логіка, породжена революційним індивідуалізмом, відмовлялася служити ідеї батьківщини, схвалювати, ба навіть визнавати її. Лише завдяки тиску погроз із боку європейських держав ця ідея була визнана; таким чином поступово вона змусила уряд стати патріотичним, мілітаризованим, одним словом, підштовхнула його на позиції наших найважливіших спільних інтересів. Ця природна, інстинктивна, фізична реакція, якій, між іншим, опиралися республіканські сили та інтереси – це зовсім не те, що може узаконити ідею батьківщини.

Дехто намагається визначити її як спільність інтересів, проте якщо слово «інтерес» має смисл більш-менш точний, то «спілість» руйнує конструкцію. Бо об’єднуватися, «мати спільність» – це акт, зумовлений індивідуальною волею, це не наша спільна воля, що зробила нас французами. Ми не вибираємо нашу національність, ми не спроможні ані позбутися її, ані тим паче прийняти. Кілька перевертнів залюбки відмовилися від неї, ті ж, хто залишився, не вагаються, лишатися їм чи ні. Це – стан, до якого вони приноровилися, і нехай він тисячу разів їм зашкодить – вони й гадки не матимуть відректися від нього. Об’єднання стверджується завдяки перманентній дії особистої волі, на противагу цьому батьківщина стверджується спільною дією як вищою цінністю, що передує волевияву особистостей. Батьківщина – це об’єднання природне або, що те ж саме, історичне. Природне походження – ось вирішальний чинник. Батьківщину – землю твоїх батьків – не вибирають, як не вибирають батька й матір. Французом народжуються з волі випадку, так само, як можна народитися Монморансі або Бурбоном. Це насамперед феномен спадковості.

Сприйняття демократа чи республіканця, що інстинктивно повстає проти цих ідей, робить усе, щоб ідея батьківщини зникла.

Французи – друзі нам, тому що вони – французи, вони французи не тому, що ми обрали їх нашими друзями. Ці друзі створені з нас, вони даровані нам природою. Більше того, не перестаємо говорити, що ставити плуга перед волом означає освячувати те, що стоїть позаду, оскільки те, що стоїть позаду, набуває вартості, стоячи саме позаду. Не може бути нічого ціннішою, ніж мати французів, з’єднаних узами дружби. Але щоб мати їх такими, треба щось робити, а не обмежуватися деклараціями та написами на стінах. Ми більше робимо для дружби французів, називати причини і переконливі докази їхньої національної спільності, а не приписуючи їм обов’язкові теоретичні симпатії. Французи здивуються, якщо хтось почне наполягати на тому, що для їхніх громадянських відносин характерна передусім дружба; суспільне життя – це аж ніяк не суспільна ідилія, і маємо силу-силенну ситуацій розчарування та роздратованості, за яких ідею всеохопної дружби треба відкинути.

Натомість вивчення нашої давньої французької кревності та її примноження десятьма сторіччями співробітництва переваг повертає нам почуття, з яким наші батьки об’єднувались проти ворожої загрози навколо дружнього скіпетра й меча-охоронця коронованого патрона й захисника. Наша історія доводить, що й справді держави виростають на підґрунті дружби, але було б дурницею стверджувати, що, з’явившись, держави й надалі тримаються на цій основі. Дружба спричиняє результати, вона створює спадковість. На перший план виступає принцип спадковості. Саме вона підказує нам слово «батьківщина» і ще голосніше – поняття «нація», яке означає «народження» або не означає нічого.

Патріотизм, усвідомлений таким чином у своїй історичній серцевині, у своїй спадковій сутності, зближується з усіма ідеями, проти яких повсякчас повстає демократія; він руйнує ще й досі живу застарілу відразу до поняття спадковості. Якщо розуміють, що на батьківщину покладена функція опору буревіям Часу, якщо націю, услід за Барресом, сприймають як «вічну річ», якщо усвідомлюють, що Франція – це не об’єднання індивідів, що голосують, а живе тіло родинних зав’язків, то принципові заперечення зникають й історичний сенс стверджує необхідність і відповідність того, що спочатку здавалося суперечливим.
Безумовно, конче необхідно, щоб батьківщина була справедливою, але її поведінка, дії – це не та проблема, що виникає з теоретичним усвідомленням чи то практикою патріотизму; питання самої її суті, проблем її життя або смерті – в іншому.

Щоби бути справедливою чи несправедливою, передусім потрібно, щоб вона існувала. Було б софізмом вдаватися до понять справедливості, несправедливості чи до будь-яких інших атрибутів батьківщини в розділі, де йдеться лише про її буття. Ви будете вдячні вашим батькові та матері, ви будете шанувати їх незалежно від їхніх особистих якостей. Ви поважатимете Батьківщину, тому що вона є, а ви є ви, незалежно від задоволення, яке вона може дати вашому почуттю справедливості чи вашій любові до слави. Вашого батька можуть закувати в кайдани – ви його поважатимете. Ваша Батьківщина може припуститися великих помилок – ви будете захищати її, відстоювати її безпеку і свободу. Справедливість не загубиться: перша умова справедливої батьківщини, як і всякої іншої – це її існування, друга умова – це незалежність її рішень та свобода дій, без яких справедливість лишається тільки мрією.

Патріотичний егоїзм

Так, людина має допомагати всім людям. З цим погодяться й Едіп, і Дон Жуан. Однак мені видається слушним нагадати, що допомагати рекомендовано передусім нашому ближньому, і позаяк «ближній» на святій мові — proximity – себто слово це граматично являє собою справжній найвищий ступінь порівняння, то звідси випливає, що спочатку ваше милосердя слід звертати на найближчі до нас людські істоти.

Так що це егоїзм? <...> Обрати об’єктом своїх піклувань передусім людей, яким долею призначено жити поруч із нами, тут нема й натяку на егоїзм. Це не більше, ніж гра метафор, коли кажуть: «національний егоїзм» чи то «священний егоїзм». Ці колективні егоїзми не є сумою індивідуальних егоїзмів, що їх можна полічити. У такий спосіб відредагована критика національною егоїзму не має жодного об’єкта.

Хто служить своїй батьківщині – служить не собі. Він віддає себе чомусь іншому, ніж він сам. По-справжньому плідна любов до ближнього звернена до свого дому, своєї вулиці, свого села.

Авжеж, живуть на світі й китайці, і тібетці, яких я поважаю, але вони трохи задалеко, щоб мати з цього якусь користь. Почнемо ж із того, що поквапимося підставити плече своєму сусідові, надто якщо в нього пожежа, – оце й основний моральний принцип, а політика його виправдає.

Нація

Ідея нації не є щось туманне, як це стверджують зайдиголови-анархісти, вона репрезентує в абстрактних термінах не просто внутрішню реальність. Нація являє собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне й самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він втратить усе – захист, підтримку, допомогу.

Позбавлений батьківщини, він не уникне ані злиднів, ані експлуатації, ані насильницької смерті.

Дотримуючись правди реальності, доходимо висновку, що все, що являє собою індивід, все, що він має, все, що він уподобає, зумовлене існуванням нації, і щонайменше, що він повинен зробити, щоб уберегтися, – це за всяку ціну захищати свою націю. Ми не робимо з нації ідола, метафізичного абсолюта, а проте у певному сенсі бачимо в ній те, що древні називали богинею. Обожнюючи Німеччину, германці говорили про неї як про свого старого бога, подібного до Єгови, єдиного, безконечного й усемогутнього. Богиня Франції природним чином входить у зв’язки з підвалинами життя інших народів і доповнює їх. Вони можуть обмежувати й зрівноважувати ці зв’язки. Одне слово, ідея нації увінчує вершину ієрархії політичних ідей. Це – потужна дійсність, найпотужніша з усіх, оце й усе.

Вона є підґрунтям усіх інших важливих спільних інтересів, і ясна річ, що в разі конфлікту всі ці інтереси мають їй поступитися: за визначенням – поступаючись їй, вони тим самим поступаються тому найголовнішому, що вони містять у самих собі.

Нація передує всім об’єднанням у ній. Захищати ціле мають його частини. Нації старшую ь у світовому порядку. Нації первинніші за класи. Нації первинніші за будь-які діяння.

Нерівність – ось що визначає права нації. Вона, очевидно, містить у собі елементи ідентифікації та відмінності.

Національні почуття у різних народів не однакові; є такі, що захищають і употужнюють народ, як і такі, що ослаблюють і розкладають його. Традиції, зумовлені цими різними почуттями, відрізняються, отже, за своєю силою та ефективністю й – або вони підтримуються, або ними нехтують, або від них відступаються.
Відмінність цих елементів – одна з причин різноманітності Європи. Територіальні рамки, потреби та амбіції країни визначаються нацією, так само сприйняття нації оцінює задоволення цих потреб та амбіцій.

Про це вже сказано достатньо: нація передує будь-якому об’єднанню. Не варто повторювати, що між поняттями «об’єднання» та «суспільство» існує відмінність.

Ті, хто об’єднується, створюють об’єднання на основі загальноприйнятих поглядів. Члени ж суспільства починають з того, що вони в ньому існують. Вони можуть повстати проти нього або покинути його, але суспільство існувало до них. Якщо їхня поведінка визначається їхньою власною волею й поглядами, то саме їхнє існування в суспільстві лише малою мірою залежить від цих чинників.

Щоб встановити відмітні риси певної нації, треба звернутися до будь-якого моменту в історії. Виявлені властивості народного характеру треба розглядати як константи, що мають проявлятися впродовж усієї історії цього народу.

Людина та її національність

Організаторами потужних об’єднань, творцями великих націй виступають не маленькі люди, не багатотисячні юрми, кожна зі своєю волею. Вони боронять лише свій табір, обмежуючись власними інтересами чи інтересами своєї родини, яка є продовженням їх самих. Оце й усе, що можна вимагати від маленької людини в нашому суспільстві.

В історії будь-який приріст забезпечує раса людей, що вельми різняться між собою, його забезпечує мала купка вождів: засновників, керівників, організаторів. Їхнє індивідуальне життя – це водночас вищі прояви суспільного. Ліквідуйте територіальні рамки, поліпшені ними, забудьте фундаторів, поклоніться Кількості, заберіть усе в Якості – і ви побачите народження нових формацій, вартість яких зрівняється з вартістю пересічного члена суспільства. Цінність Італії вища за цінність особистостей, з яких складається італійський народ; так само цінність Франції вища за цінність окремих французів. Ані Італія, ані Франція не керувалися в давнину принципами загального виборчого права й рівності. Обидва ці принципи завдячують своєю появою поколінням володарів, героїв і творців, напівбогів і святих.

Справді-бо, національність – це не феномен раси, але з цього не випливає, що вона виникає як штучний результат акту спотвореної волі.

Зрозуміло, ми з певною часткою свободи вибору належимо до нашої раси, до нашої національності; але належать тоді, коли на це є мовчазна згода. Ця належність викликана, зумовлена безліччю благотворних сил, дорогих і улюблених, опиратися яким ми не можемо і яким підкоряємося зі щирим серцем дев’яносто дев’ять разів зі ста.

Між первісною природою у прямому й точному розумінні цього слова й світом знань, таких як юриспруденція чи інших, породжених більш-менш самоправно волею людини існує проміжна царина, яку можна назвати другою природою: суспільство. Суспільство – це відбиток природи людини, її частина, без якої вона існувати не може, національність – одна з моральностей цього природного стану. Її можна назвати суспільним фактом. Для людини немає невблаганнішої потреби, ніж потреба жити спільно. Не можна позбавитися ані цієї потреби, ані суспільства, що її задовольняє, проте можна змінити національність, ба навіть скористатися національними відмінностями, щоб жити більша-менш поза будь-якою національністю.

Отже, національність зумовлена природою людини й визначається суспільством. Національність, що аж ніяк не є нашим простим волевиявленням, пов’язана з безліччю наших бажань, пристрастей, потреб, сподівань, звичаїв, з нашою мораллю, способом життя, манерою мислити й говорити. Національність врешті-решт моделює й наш фізичний вигляд. Вплив національності проявляється і в тому, що розкуте мислення й рішуча воля особистості відіграють роль, яка могла б бути визначальною, але такою вона є не завжди.

Щоб упевнитися в цьому, достатньо розглянути два випадки: зведена до самої себе, юридична формула ідеї нації руйнується, це ubi bene, ibi patria: якщо батьківщина – це те місце, де нам добре, то всюди, де добре, там і є батьківщина! Проте позбавлена юридичного антуражу ідея національності, природні, соціальні, історичні складові якої ми щойно розглянули, міцно стоїть на ногах. Авжеж, її можна ще прикрашати и полірувати, але основа є… <. . .>

Націоналізм

Треба починати з самого початку, треба починати ось із чого: маємо стверджувати позитивну доктрину, що могла б завоювати і уми і серця, маємо навчати їй та пропагувати її. Вже потім прийде час дискусій. Починаймо з ідеї Франції. Зробіть так, щоб ваші опоненти перейнялися таким, як у вас, розумінням важливості незалежності Франції, а для цього треба розвивати філософію французького націоналізму. Потужно мотивуйте почуття, що ви б їх хотіли вкорінити в освічені уми. Найкращий спосіб довести цінність ідеї батьківщини – це конкретно показати, чим вона для нас дорога, чим ми їй зобов’язані, як вона нас повсюдно захищає, підтримує і визначає нашу долю. Якщо уважно проаналізувати нашу історію, то побачимо, що вона варта найбентежнішої з поем.

Шарль Моррас

Продовження даної праці чекайте незабаром! 

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!

1 Trackback / Pingback

  1. Шарль Моррас: Повернення до живих речей (ПРОДОВЖЕННЯ) - POKROV: націоналізм, консерватизм, християнство

Comments are closed.