Олена Семеняка: Етнопартикуляризм – ворог української державності

(Тези виступу на презентації журналу NOVA)

На тлі зовнішньополітичного фіаско президента дивує безвідповідальна та антиінтелектуальна настанова певного відсотку українських націоналістів, не кажучи про ширші маси «патріотів», які залишилися на рівні романтичної самосвідомості позаминулого століття, так і не засвоївши банальну геополітичну істину про те, що у глобалізованому світі здатні вижити лише супердержави. У випадку країн Центрально-Східної Європи ця істина лише посилюється пограничним географічним положенням.

Глобалізація – ворог, якого можна подолати лише його власною зброєю, виробивши альтернативну форму універсалізму й розбудувавши на її основі наднаціональне об’єднання – «наднаціональне заради націй». Адже супердержави не тільки знищують культуру «найавтентичніших» народів (а особливо якщо ті володіють стратегічними шляхами та ресурсами) засобами суто економічного й інформаційного впливу. Лише супердержави спроможні дати відсіч гегемонам, поставивши ці самі засоби й сполучену військову міць на захист ідентичностей своїх суб’єктів.

Наочно впевнившись у тому, чого сьогодні варті міжнародне право та гарантії, неважко дійти висновку про те, що в позаблоковому стані Україна може сподіватися тільки на тимчасовий збіг своїх державних інтересів із інтересами Америки – лишаючись на рівні буферної зони й не змушуючи США вдаватись до прямих військових дій. Запобігання цій «нетактовності» з боку воюючої України є однією із причин, чому в осяжній перспективі їй не світить членство в НАТО, як пояснив під час свого недавнього візиту до УКУ у Львів апостол “end of history” Френсис Фукуяма, та й не тільки він.

image

Недивно, що ці «патріоти», яких було би правильніше назвати «ненависниками всього неукраїнського», вважають взаємовиключними дерусифікацію та розбудову в Києві координаційного центру антибільшовицької боротьби російських націоналістів. При всій неспівмірності можливостей України й РФ, вони навіть не намагаються відповідати на диверсійні дії ФСБ на наших теренах, транслюючи з Києва голос антипутінської націоналістичної опозиції – російською в РФ й англійською – в Європу. Чим, зокрема, займаюсь я, з власного досвіду переконавшись у відмінності російських націоналістів від (нео)євразійців, що до Майдану зображали «революційне потепління» в ставленні до української державності та ідентичності й вітали українських націоналістів на міжнародній традиціоналістичній конференції у Підмосков’ї (2011).

Зайве казати, за кордоном рівень довіри до свідчень росіян, причому націоналістів, а не лібералів, не порівняти зі сприйняттям голосу українських націоналістів як зацікавленої сторони. Декого зупиняє інфантильне «відкриття» про те, що ці союзники боряться «проти Путіна», а не «за Україну», однак нехтувати таким важливим козирем в інформвійні із окупантом, при цьому так і не створивши власного аналога RT чи «Спутник и Погром», не те що недбало – злочинно.

image
image

Натомість, граючи на русофобських настроях у масах, природних для народу, який розплачується «братовбивчою» війною за звільнення від квазіметрополії, подібні «патріоти» готові зневажати й атакувати російських добровольців тільки за те, що ті вживають російську мову в Україні – і це на тлі нашої прірви симпатизантів радянського минулого й Росії у всіх проявах. Жонглюючи емоціями і вправляючись у тавруванні росіян і «зросійщених малоросів», вони прирівнюють російськомовність до «русского мира». Займаючись підміною понять і в тому, що стосується української державності, вони всіляко намагаються звести її до україномовності: геополітика, озброєння та економіка в їхніх очах – то «від лукавого».

Те, що ці гадані «троянські коні» зробили більше для посилення міжнародних позицій України, а отже, і її державності, а також розвінчання історіографічних міфів у основі «гібридної» агресії Кремля, ніж більшість «україномовних українців» з непереконливою пісенькою про Орду за три роки війни, їх не цікавить. Непереконливою і невлучною тією мірою, якою рушієм протистояння з Україною Кремль і його значно потужніші рупори за кордоном самі називають опір «західному імперіалізму» й «русофобії», що легітимує самоствердження російської ідентичності (за рахунок України) на хвилі необільшовицьких імперських амбіцій та імпонує далеко не лише правим противникам американізації. Окремою проблемою є об’єктивне тяжіння до російської сфери культурного впливу багатьох у цілому лояльних Україні громадян, на чому також грає Кремль, і не обов’язково в східних регіонах. Чи варто дивуватися й тому, що бачення суті та методів дерусифікації «мовними ригористами» в принципі не сприяє виникненню умов для творення й відродження високої української культури?

Аналогічно, після визнання геноцидом ухвалою Польського сейму польсько-українського конфлікту в ХХ ст. борці з «історичними ворогами» українського народу мріють про зведення рахунків із поляками замість того, щоб формувати разом з ними ядро майбутнього Міжмор’я, тільки й здатного протистояти антинаціональним силам зі Сходу та Заходу. Проте не всі націоналістичні рухи настільки недалекоглядні: наприклад, ЦК АЗОВ не просто провів установчу конференцію Групи сприяння розбудові Балто-Чорноморського Союзу, а й розпочав реалізацію одного із її завдань – нейтралізацію наявних і потенційних ліній міжетнічного напруження у регіоні. А саме ініціювавши акцію польсько-українського вшанування жертв міжетнічного конфлікту в 1940-х, зокрема, ‘43-му, яка знайшла широке схвалення у різних польських середовищах: http://azov.press/ukr/razom-u-maybutn-civil-niy-korpus-azov-i-pol-s-ki-patrioti-vshanuvali-poleglih-u-1940-h

image

Ясна річ, союзництво не зобов’язує до гомогенізації уявлень про державотворення й культурну роль, яку зіграли на тому чи іншому етапі спільної історії українці, поляки та росіяни в житті одне одного: дискусії та певний відсоток націонал-нарцисизму цілком прийнятні. Швидкість і розмах, з якими розійшлася в українських ЗМІ приємна новина про дії польських націоналістів проти провокаторів на Марші Незалежності-2016 у Варшаві, які спалили український прапор, добре показують реальні перспективи розбудови проукраїнського альянсу націоналістичних сил Центрально-Східної, а потенційно й Західної Європи. Про користь апгрейду націоналістичної ідеології, відтак здатної промовляти до всіх українців, а не лише маленького відсотку «правого електорату», в тому числі устами своїх іноземних союзників, – робіть висновки самі.

image

Водночас, повертаючись до теми допису, варто підкреслити, що справа не в «далекоглядності» чи «толерантності», що спонукають українців, поки держава в небезпеці, йти на взаємні поступки полякам, приймати росіян у тактичні союзники тощо. А в надолуженні українськими, ширше, східно- й центральноєвропейськими націоналістами ідеологічної дистанції, що відділяє їх від західноєвропейських однодумців, які розвивали нову праву ідеологію на основі класичного європейського Третього Шляху з 60-х. Ідеться про міжвоєнний ідеократичний рух, також відомий під назвою «консервативної революції», що зародився у Німеччині, і, давши поштовх популярним на той час авторитарним правим режимам, при цьому обстоював ту чи іншу форму європейської єдності, як до, так і після другої світової.

Український націоналістичний рух є його органічною частиною й наступником: Дмитро Донцов постійно апелює до Фрідріха Ніцше та Освальда Шпенглера, а термін «інтегральний націоналізм» запозичено у Шарля Мораса; Микола Сціборський, критично розглянувши ідейний спадок демократії, соціалізму, комунізму та фашизму, пропонує українську версію правої ідеології – націократію (1935); Юрій Липа, автор Чорноморської доктрини, розширивши тезу Донцова про те, що Україна є щитом Європи від азійської навали, на тих підставах, що «останній східний кордон культури і цивілізації» насправді є умовним і пересувним, відводить Україні амбіційнішу місію геокультурного центру Східної Європи з огляду на серединне положення країни. Паралелізм із західноєвропейськими геополітичними концепціями Серединної Європи з центром у Німеччині, які також лягли в основу Третього Шляху, очевидний.

image

Проте, на відміну від ідеологів консервативної революції, не всі теоретики українського націоналізму мали ідеологічне щеплення проти просвітницького утопізму й прогресизму: пробудження української нації відбувалося під знаком романтизму в поєднанні з ідеями Французької революції – суспільний договір як ідеальний спосіб державотворення, вільна дискусія як метод вирішення політичних питань, егалітаризм та звинувачення «аристократів» у всіх бідах тощо, тоді як теоретики німецького націоналізму ХХ ст. спиралися на власну традицію «просвіченого консерватизму» Фрідріха Великого й «прусського соціалізму» Отто фон Бісмарка.

Невипадково спадок «першого ешелону» будителів української національної самосвідомості – Кирило-Мефодіївського братства, при всьому різнобої поглядів учасників, був даниною демократичним та соціалістичним міфам свого часу, під знаком яких розгоралась боротьба за знищення кріпацтва та незалежність від Російської імперії. Саме тоді засновник народницької історіографії, етнограф і фольклорист Микола Костомаров, протиставивши «дві руські народності», українців та московитів, не тільки звинуватив «московитів» у засвоєнні золотоординських політичних традицій, а й відкинув саму ідею монархізму як невластиву справжній руській народності. У підсумку праці істориків цього напрямку наскільки корисні для становлення етнографічного й ментально-звичаєвого портрету «українства», настільки же шкідливі для реконструювання тяглості державотворення на теренах нинішньої України та її обороноздатності.

Не буде перебільшенням сказати, що «волелюбність» українського народу в їхній подачі тотожна відсутності консервативної, а отже, державотворчої української традиції як такої. Адже уявлення про національну еліту, разом із казочками про вільну дискусію і демократичний лад Київської Русі, у них так само викривлене. Як наслідок, для окупантів «золотоординське ярмо» чи «сильна рука» Путіна – саме те, чого не вистачає «мирному» та «селянському» українському народу без державницького стрижня. Відбиток демократичного утопізму лежить і на геополітичних розробках братчиків – слов’янської федерації, змодельованої за зразком Сполучених Штатів Америки або конституційної Франції. Хоча вони є демо-версією сучасного проекту Інтермаріуму, на цьому прикладі добре видно, що наднаціональне європейське об’єднання як ворог великодержавності навряд відбудеться.

image

Михайло Колодзінський, формулюючи основи української воєнної доктрини, цілком у дусі Липи протестував проти уявлення про Україну як буферну зону в інтересах Заходу і наголошував, що українська визвольна війна з московсько-більшовицьким імперіалізмом ведеться не в ім’я Західної Європи, а за «руську землю». Більше того, вбачаючи в «шляхетських снах» про геополітичний простір «од можа до можа» (класичним виразом якої є доктрина Інтермаріуму польського маршала Юзефа Пілсудського, споріднена й водночас конкурентна щодо Чорноморської доктрини Липи) загрозу українській незалежності, він вважав геополітичним покликанням України експансію на Схід, а не зближення з Європою. Як і ідеолог українського консерватизму й автор концепції трудової монархії В’ячеслав Липинський, Колодзінський був переконаний у тому, що індустріальна цивілізація є глибоко чужою українській «рільничій культурі», по суті перетворюючи українців на кочівників. Це чергова значна відмінність від німецьких послідовників шпенґлеріанського фаустизму, що найяскравіше проявляється у техніці і співвідноситься з метафізичним прометеїзмом, а не «навалами азійських орд». І чергова підстава для поширення серед українських націоналістів сучасних археофутуристичних віянь, що виросли на цій основі.

image

Звичайно, такий великий шанувальник західноєвропейської фаустівської душі, як Донцов, зробивши невтішні висновки з других національно-визвольних змагань, не міг не винести смертельний вирок як своїм попередникам-народникам, так і «Грушевщині» із «Винниченківщиною». Не виступаючи настільки же палким прихильником сталінської індустріалізації й навіть обстоюючи модель «селянської дрібнобуржуазної республіки», при цьому він вважав найбільшою внутрішньою загрозою для києвоцентризму «провансальство» – пасторальний міф про «мирний» і «селянський» етнос, що відчуває відразу до панування. У передмові до брошури з промовистою назвою «Хрестом і мечем» Донцов прагнув створити «з Києва і його землі не мирний край ідилічних гречкосіїв або «прогресивної інтелігенції» – безборонну здобич для завойовника, а традиційну Україну «печерян»-аскетів і войовників, лицарів хреста і меча, що без них в рабів обертають мирних плугатарів “на нашій, не своїй землі”».

У нарисі «Дух нашої давнини» філософ особливо гостро критикує народницькі уявлення про українську етнопсихологію й суспільно-політичні звичаї, що суперечать справжньому аристократичному хребту варязько-руської й козацької держав. Причина – не зневага до української етнографічної спадщини і селянської культури, а усвідомлення того, що ідеал селянства банально означає суспільство без провідної верстви захисників і воїнів, відкрите всім вітрам. Липа, чий геополітичний доробок теж неодмінно ввійшов би в суперечність із народницькою версією української ментальності, на щастя, сам був етнопсихологом, і врівноважив культуротворчі південні первні (трипільске та еллінське) в структурі української душі північно-західним державотворчим – готським. За Липою, саме готське начало, ввійшовши в плоть і кров українського антропологічного типу, прищепило йому патріархальні цінності, уявлення про ієрархію та міждержавні військові союзи. Така «германізація» українського культурного коду – ще одна ланка, що поєднує українські та західноєвропейські великодержавні традиції.

image
image

Проте сьогодні треба зробити чимало для відновлення відчуття належності української не просто національної, а націоналістичної й консервативної традиції до європейського фронту спротиву глобалізації. Як правило, воно жевріє максимум у вигляді туманної фантазії про «Європу Націй», яку повторюють як мантру речники правих сил і що ніяк не співвідноситься з уявленням про необхідність енергоємної дипломатичної роботи, розвитку геополітичних проектів і, безумовно, відходу від етнопартикуляризму Східної Європи в напрямку до гнучкішої нової правої парадигми. В підсумку абсолютно відсутнє цілісне бачення того, як вивести Україну з кризи, не те що зробити епіцентром відродження регіону, а новітні українські націоналістичні сили, які стали на шлях політичної боротьби, блукають порочним колом, не наважуючись відійти від букви українського націоналізму ХІХ-ХХ ст. в гонитві за симпатіями принципово ретроградного правого електорату.

Коротко підсумую причини цього відриву українських націоналістів від європейського консервативного культурно-цивілізаційного вектора:

1)    Вже загадана прихильність до ідей Французької революції з боку українських націонал-демократичних і навіть деяких націоналістичних теоретиків, тоді як західноєвропейська права традиція, незважаючи на ліві витоки італійського фашизму й німецьких націонал-більшовиків, формувалася строго під знаком французької контрреволюційної думки і проміжної ланки між нею і німецькою консервативною революцією – «Аксьйон Франсез» Шарля Морраса, водночас монархіста та ідеолога «інтегрального націоналізму» поряд із Морісом Барресом, та ідей Жоржа Сореля, а засновник німецького «органічного» націоналізму Й.Г.Фіхте, при всьому пієтеті перед просвітницьким і християнським універсалізмом, був одним із піонерів антиглобалізму. Схожа на українську ситуація спостерігається з ірландською боротьбою за незалежність «зліва», а ставлення до ІРА досі розколює правих світу на два табори;

2)     «Етнографічний націоналізм» української народницької історіографії, що де-факто відмовляє українцям у державотворчих здібностях тією мірою, якою уявлення про державу не вписується в ідеал народовладдя (вічева демократія, мережа самоврядних громад тощо), а отже, прирікає Україну на долю «дикого поля» або окраїни того чи іншого великодержавного гравця на геополітичній мапі. Провал других національно-визвольних змагань наочно показав дорогу ціну антидержавницьких настанов, будь-то народницьких, соціалістичних чи відверто анархістських, а також браку системного цивілізаційного підходу, за що пора вже позбавляти символічного мандату на національне представництво;

3)    Культ «самостійництва» у сенсі зовнішньополітичного ізоляціонізму, найяскравішим обґрунтуванням якого стала героїчна боротьба УПА або холодноярців проти імперських загарбників «за своє». Негативні наслідки цього в цілому природного самоосмислення народу, чиє державотворення віками відбувалося у формі «національно-визвольних змагань», – це відсікання української національної еліти від великодержавних рішень і відсутність геополітичних амбіцій; профанація ідеї «незалежності», що в українському випадку означає прямо протилежне; замість «модернізації справа» і розбудови власного військово-політичного блоку – роззброєння та добровільне прийняття західного економічного й культурного імперіалізму як уявної противаги московським імперським зазіханням. Крім того, це небажання багатьох українських націоналістів займатися реабілітацією повоєнного правого політичного спектру разом із західними європейцями. У підсумку вони дуже дивуються, коли черговий американський історик доводить, що Бандера – «нацист», навіть якщо і не колаборант, та все одно не роблять висновків і намагаються «відбілювати» лиш себе (звичайно, йдеться не стільки про реабілітацію, скільки досягнення максимально можливої історичної об’єктивності);

4)    Прокремлівський вибір багатьох сучасних теоретиків нової правої і правих політичних сил як демотиватор (хоча й до цього міжнародні зв’язки українських націоналістів тримались суто на плечах поодиноких ентузіастів, що знають іноземні мови), на чому грають нинішні «народники» та «ізоляціоністи»;

5)    Неосвіченість і зневага до інтелектуального фактору як способу мобілізації нації  (натомість – культ суто етнографічної спадщини, часто в рамках індустрії неотрайбалізму; культ вуличного радикалізму в ситуативній боротьбі з поліцейським режимом; культ «вихідця з народу»; ставка на напівкультурницьке дисидентство замість нової правої й консервативно-революційної «важкої артилерії» тощо).

Вихід на європейський рівень, таким чином, має на меті відновлення не тільки великодержавного потенціалу української нації в зовнішній політиці, а й класичних європейських чеснот у внутрішній – обидва недоліки чи перекоси є розплатою за тривалу боротьбу української нації проти іноземних (псевдо)еліт, що створює широке поле для розгулу шкідливих егалітарних химер та робить легкою здобиччю для чужих наддержавних проектів.

Олена Семеняка

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!