Микола Сціборський: Націократія. Національна диктатура

Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції. Її вміст, методи й завдання вія виводить із сучасного стану розшматованої поміж кількома окупантами Української Нації. Для українського націоналізму є аксіомою, що доки не буде змінене сучасне положення нашої нації, доти вона все буде загрожена в своєму розвитку та існуванні. Ніякі угодовські автономістичні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі “орієнтаційні” лавірування перед тим чи іншим окупантом — не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну самостійність і соборність. Це історичне завдання — через послідовні етапи підготовки визвольної боротьби, збройного здобуття й впорядкований самостійної держави — здійснить національна революція!

Національна революція — це не однобока революційна “техніка”, що в своєму “негруванні всіх і всього” не має ніякої програмово-конструктивної концепції (такі власне твердження про революційний націоналізм поширює наша партійницька угодовщина). Пряма революційна дія для організованого націоналізму є лише одним із засобів сучасної фази визвольних змагань, що створить політичні й психологічні передпосилки для розгортання революції в усій її внутрішній глибині й програмовій ширині. Зміст національної революції не обмежується до безпосередньої боєвої акції; її завдання не кінчаться й на рішаючому, збройному зриві нації до здобуття державності. Бо й після усамостійнення, на Україні певний період проявлятимуться в різних сферах духового й суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть застосований відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучі державотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати, розхитаний окупаціями, організм нації, невпинно побільшувати її будуючі сили й здібність змагатися за право свого розвитку й тоді, коли Українська Держава вже існуватиме. Універсальна суть, динамізм і мораль українського націоналізму не лише покликають його до ролі чинного борця за волю нації, але й управнюють до монопольної місії конструктивного реформатора цілого її змісту та існування. Ця його реформаторська місія — владно сягаючи в усі ділянки духового й матеріального життя нації — узмістовлюється в національній революції. Отже ця остання реалізуватиме свої програмові завдання й в умовах існуючої державності, хоч, очевидно, їх характер і методи здійснювання будуть відмінні в переходових і завершуючих етапах.

Таким чином, національна революція — це є внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкованім та забезпечення для неї гідного існування. Вирішальною фазою революції, що обумовить її дальше конструктивне завершення, буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти окупантів. Його наслідки залежать насамперед від всебічної підготовки власних сил нації, що їх націоналізм уважає головний джерелом діючого й організуючого розгортання революції. Серед нашої легкодухої, спекулятивної партійщини, націоналістичне гасло власних сил не тішиться популярністю… Його вона уважає “фантастичною орієнтацією на вісімнадцятий туман”, і горда з свого “реалізму” — що розгублено пантеличиться по кожночасній зміні чужих політичних барометрів — стирча головою летить в орієнтації на… ворожі сили, що загрожують Україні новою катастрофою. Між тим український націоналізм у своєму наставленні на власні сили нації є наскрізь реалістичний. Поборюючи катастрофальні орієнтації на історичних ворогів, він не відкидає сприятливої чужої помочі у визвольних змаганнях, пам’ятаючи однак, що навіть і така допомога приносить користь лише тому, хто має й власну силу її зужиткувати відповідно до своїх інтересів.

Серед явних зовнішніх і внутрішніх кон’юнктурних обставин не відбуватиметься збройна боротьба з окупантами — одне є безсумнівне: ця боротьба буде важка, кривава й жорстока. Своєю тактикою полохливого струся, легально-партійна угодовщина сподівається виспекулювати перемогу, з найменшою втратою власних зусиль і “безглуздих жертв”. Марні надії в тій грізній труднощами й небезпеками добі, перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного — натхненного жертовним поривом — напруження всіх сил нації, зорганізованої при цьому на такій устроєво-політичній системі, що — мимо своєї революційної провізоричності — була б здатна порвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити наші побідні наслідки всенародного зриву. Цю устроеву систему в переходовому етапі революції націоналізм будує на принципах національної диктатури.

Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії з їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи — до цілого орієнтаіційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує його шкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лише пасивно пристосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим егоїзмом — він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вже здобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед “непевних” обставин…

Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудрування на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарності й у вигляді “всеукраїнських конґресів” для боротьби з зовнішніми ворогами. Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тими факторами, що солідаризутоть на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом, коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, що самою своєю природою й політичною чинністю творять джерело партикулярного розкладу й негуючого заперечення національної єдності. Помиляються ті, хто від “об’єднання” націоналістів із УеНеРівцями, гетьманцями, УНДОвцями, соціалістами і так далі сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности. На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й моральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й спекулянства.

Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, “погоджувати” його з кимсь методами “конґресових дискусій” і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинного застосовання їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою тактикою “всеукраїнських конґресів”— було б для нього рівнозначне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулатів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці. Коли партії взагалі є неорганічним для націй плодом хворобливих соціально-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то в наших умовах їх штучний характер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на українських землях, і на еміґрації) — це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських “політфахманів”; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і “центрів” від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про “солідаризування” націоналізму з цими рештками нашого болючого “вчорашнього дня” — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної боротьби!

Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби українські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене життя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сумному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціалістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського населення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметься розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в залізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції. В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекулятивні “очковтирателі”.

Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу і його нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників. Наші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, нарочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу”. Вони в тій верстві добачують нове “папство”! На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культурною, передовою. Вона не знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціальної справедливості й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим оглядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб органічно вростаючи в найглибші прошаровання народу.

З початку диктатура матиме революційно-військовий характер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під керівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і так далі. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її завдання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здобутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури.

Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе… У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доцільністю тимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарності й монократизму й в умовах постійного державного ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльності й участи самого суспільства в державному кермуванні.

© Микола СЦІБОРСЬКИЙ // “Націократія” С. 60-64, Париж, 1935 р.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!