Візантійсько-Західноєвропеський симбіоз в науці і культурі

Протягом V – VIII століть у культурному плані Візантія стояла значно вище від країн Західної Європи, одні з яких жили напівварварським способом життя і ще не були одним цілим в політичному плані, а в інших спостерігалась загальна деградація господарського життя, на фоні чого будь-який прогрес в науковій сфері, здався би нонсенсом. Певні здобутки у галузях історіописання, хронографії, теології все ж таки були, але вони носили спорадичний характер і були прив’язаними до діяльності тих чи інших германських королів, зі смертю яких благодатний для науки період врешті-решт закінчувався.

Постаті Григорія Турського, Боеція чи Беди Преподобного, без сумніву, надзвичайно важливі – але вся їх діяльність була пов’язана з намаганням зберегти те, що залишилось від давньої спадщини Риму, остаточно кодифікувати й узгодити одну до одної античну та християнську традиції, а не з намаганням створити щось принципово нове. Про генезу нової, західноєвропейської культури можна говорити лише після остаточної християнізації Західної Європи, здійсненної Карлом Великим, коли вся Західна Європа стала єдиною культурною формацією.

На противагу Європі – у Візантії зазначений період, навпаки, був періодом плідної інтелектуальної праці: архітектори Анфімій Тральський та Ісидор Мілетський, будівничі Собору Святої Софії в Константинополі, філософи Філопов та Козьма Індикоплов, котрі усе життя вели затяту боротьбу між собою, богослов та музика Роман Солодкоспівець, за канонами якого досі співають хори грецького обряду, хімік Каллінік, творець знаменитого грецького вогню, медик Аєцій з Ламіди, засновник ортроларингології, загальна кодифікація права здійсненна Юстиніаном – все це відноситься до здобутків не лише візантійської, але й світової культурної спадщини. Чи була візантійська культура того часу чисто локальним явищем, замкненим на собі, чи навпаки, активно контактувала з іще молодою західноєвропейською культурою, котра тільки починала формуватись?

До початку періоду іконоборства, коли в Візантії вперше стали панувати ідеї з якими категорично не погоджувався Рим, візантійська культура носила явно експансіоністський характер. Космополітичне обличчя Константинополя поява академій та університетів, де могли навчатись люди з усієї імперії та наявність в імперії багатьох народів, серед яких греки ніколи не були домінуючими в кількісному відношенні, змусили стати візантійську культуру синкретичною та екументістичною. Культурна незрілість Заходу дозволяла здійснювати таку експансію.

Чудовим прикладом симбіозу служить життя англійського монаха Беди Поважного. Опираючись на юстиніанівських арифметиків – він провів обчислення в якому встановив дату народження Христа. І, що характерно – помилився на 3 роки. Інший європейський богослов, засновник схоластики, Йоганн Скотт Еріугена, на відміну від своїх сучасників досконало володів грецькою мовою, що дозволило йому долучитись до греко-візантійської спадщини і перекласти латиною Аристотеля і Плотіна, твори яких до того часу були практично невідомими на Заході жив у X столітті, тоді, як Еріугена жив на 200 років раніше. До того, ж праці Аверроеса є не стільки самим перекладом Аристотеля, скільки коментарям до його оригінальних праць. Під впливом Еріугени, який захоплювався Йоаном Дамаскіном (визнаний святим не тільки в православній, але й в католицькій традиції) на Заході стали популярними абсолютно інноваційні ідеї аскетизму та містицизму.

Наступний епізод візантійсько-західноєвропейського симбіозу, стався уже в IX столітті, по завершенню іконоборського періоду, котрий дуже сильно вдарив не тільки по візантійській культурі і науці, але й по престижу Візантії. У створеній Михайлом III, сином Феофіла, Магнатаврській вищій школі, де викладали не лише грецьку мову, але і латину, тут готувались кадри для роботі на Заході (так само, як ірландські монахи, котрі на відміну від своїх континентальних колег, володіли грецькою мовою – неодноразово їздили на Схід.

Цікавим прикладом культурного впливу Заходу на Візантію, можна вважати захоплення василевса Мануїла Комніна, принципового латинофіла, прихильника об’єднання Західної і Східної Церков в одну. Станом на середину XII століття, Західна Європа не лише зрівнялась із Візантією у рівні культурного розвитку, але й – в дечому (в рівні розвитку гуманітарних наук) значно перевершувала її, хоча місто-мегаполіс Середньовіччя: стотисячний Константинополь, залишався місцем тяжіння для європейських володарів, котрі вважали візантійську культуру взірцем вишуканості та еталоном краси. Ідеї про синтез візантійської естетики з елементами феодалізму, котрі виношував Мануїл Комнін, були на деякий час втілені в Латинській імперії, але в силу зовнішньополітичних причин та внутрішньополітичних причин.

Однак, останню крапку на можливості відновити розколену, проте все ще єдину, цивілізаційну спільноту, поставив не Андронік Комнін, не Ангели, не Четвертий Хрестовий похід (який сприймався ромеями, як чергова громадянська війна з участю іноземців, а не як глобальна катастрофа) і навіть не прихід Палеологів до влади, а діяльність ісхихастів, людей на чолі із Григорієм Паламою, які апелювали до міської черні, з ідеями про невідворотність кінця світу перед турецькою загрозою, закликали до розриву всіх стосунків з Римом і заперечували необхідність реформ в державі. Саме з часів Палами, а не від Фотія і не від Схизми (яку було подолано)– можна говорити про початок формування Православної (фотіанської) Церкви, як такої що є ворожою до латинян.

Після захоплення Константинополя турками про будь-які спроби примирення між Церквами зі сторони греків придушувались, а греки-фанаріоти в своїй масі інтегрувались в Османську імперію. Вільнодумці-ромеї, масово тікали до Італії, де осідали, у Флоренції, в якій нещодавно, під патронатом Козімо Медічі, було відкрито Другу Платонівську Академію в Кареджі, де викладачі-греки, читали майбутнім італійським гуманістам лекції з культури і мистецтва Давньої Греції, які для візантійців вважались ‘’своїми’’. Одним із випускників Академії був італійський художник Сандро Ботічеллі, один з найзнаменитіших діячів Ренесансу, який використовував у своїй творчості античні мотиви та найновішу (на той час) техніку перспективи. Однак, певні ознаки перспективи можна знайти на візантійських фресках Сицилії VI-VII століть весь Великий палац Константинополя був повний фресок, виконаних в такій самій техніці. Тобто, на Заході було заново відкриті напівзабуті у Візантії речі – під впливом самих же візантійців! Ці речі вплинули і на становлення європейської модерної культури, яка прийшла на зміну середньовічній. Ренесанс був би неможливий без існування Візантії.

Олександр Шаховський

Традиція і Порядок

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!