Андрій Тарасенко: Правий сектор – прибічник відродження Європи Націй

Праві Фінляндії – Північний Рух Опору (фін. Pohjoismainen vastarintaliike) – взяли інтерв’ю в Андрія Тарасенка, члена Проводу НВР “Правий сектор” і керівника його політичного крила.

Це та фінська організація, якій “Правий сектор” висловлював підтримку через репресії. І нам, і їм цікава перспектива Балто-Чорноморського Союзу як основи до побудови Європи Націй. Ми спілкуємось, займаємось інформаційною співпрацею. Впевнені, далі буде більше.

Отже, презентуємо матеріал!

– Правий сектор неодноразово згадувався у ЗМІ під час подій зимового Майдану, і, як відомо, українські націоналісти відіграли велику роль у революції. Якщо ми повернемося до листопада-грудня 2013 р. – саме тоді почалася українська революція. І тоді, також, народився “Правий сектор”. Розкажіть, як утворилася організація?

– Спершу зазначу, ми не згодні з офіційною термінологією щодо подій Майдану. Майдан – це саме повстання.

Отже, утворення руху «Правий сектор». Спочатку зібралися представники деяких українських організацій правого спрямування. Спільно проаналізували політичну дійсність у державі та вирішили, що мафію Януковича від влади гнати треба якнайшвидше, бо може стати пізно. Ця мафія тягнулася до «обіймів» Кремля й амбіційно набирала капіталу та впливу. Українці ризикували одержати всевладдя олігархічного клану Януковича. Ситуація вимагала припиняти ці тенденції терміново.

Врешті-решт, на Майдані Незалежності 28 листопада 2013 року було проголошено «Правий сектор». Спочатку в вигляді акції. «Всі, хто має націоналістичні погляди – до нас!» Ми не просто зробили поруч з опозиційним табором демократів табір, що призначений для людей з націоналістичними поглядами. Тут – у «Правому секторі» – визнавали лише радикальний шлях боротьби з режимом. Це було привабливо для багатьох громадян України. Адже було очевидно тоді, що вже збудована поліцейська держава зі справжньою мафіозною владою не дасть шансу для інших форм боротьби.

Можна сказати, ситуація в Україні сама змусила нас організуватись.

– Наскільки є зрозумілим, Майдан почався досить раптово, хоча після тривалого домінуванням політичного дисбалансу, корупції та деяких попередніх подій, скажімо як Помаранчева революція. Як би Ви описали ситуацію, в котрій жили звичайні українці перед зимовим Майданом? Чи вірили вони в те, що політикам доводилося говорити, і чи змінилися в цьому питанні ситуація після Майдану?

– Звичайні українці та громадяни інших національностей не мали зрозумілої перспективи як тоді, так і зараз. Щодо соціально-економічних питань, то громадяни України не були задоволені своїм достатком, як тоді, так і зараз. Суспільство відчувало необхідність іншого підходу до державної політики. Можливо, більш інтуїтивно.

Чи раптово стався Майдан? Як я сказав, він є наслідком радикальних настроїв в українському суспільстві. Як би ліберальні «лідери Майдану» тоді не намагались присікти рішучість народу, ніхто не піддавався.

Зараз настрої в суспільстві дещо подібні. Справді, революції не відбулося. Перспективи та матеріального достатку не відчувається. Один олігархічний клан при владі змінив інший. Перемагати у війні на Донбасі влада не прагне (бо влада складається з людей торгівлі, а не державників). Народ України, звісна річ, не погоджується з таким станом речей і схильний до бунту. На жаль, у такому гострому емоційному стані народом легко маніпулювати. Скажи «Я проти влади!» і народ зразу тобі симпатизує. Але, щиро сподіваюсь, «Правий сектор» і соратники по націоналістичному табору не допустять одурманення українців. Той  новий український лад, у який ми віримо і який готові творити, не допустить більше антинаціональної влади торгашів.

– У Європі ми кілька разів чули думку про те, що українські націоналісти були залучені до “неправильної революції”, яка пішла не тим шляхом, оскільки олігархи ніби керували процесом і зараз все ще знаходяться при владі. Отримавши певну мудрість після революційних подій, як Ви думаєте, чи щось могло б бути зроблено інакше? Можливо Ви порадити нам, як правильно здійснити революцію?

– Давайте спершу зорієнтуємось – чим були події Майдану. Велика частина народу люто не могла терпіти владу. Сили різного походження пропонують цим людям кожен свій рецепт боротьби – пропонують задоволення потреб частини населення. Ніхто нікого нікуди не втягував. Всі намагались осідлати, наче серфенгісти, хвилю громадського обурення.

Найважливіша мудрість з тих подій – це позиція, яку ми часто повторюємо – «Боротьба ПРОТИ має сенс тільки, якщо вона є частиною боротьби ЗА». Для зміни життя на краще потрібна повноцінна національна революція, а не лише повстання. Треба бути готовим не тільки скинути зловорожу владу, а й перебудувати лад у державі. Щоб ваші революційні зміни в державі були ефективними, найперше розумійте цю позицію.

– Що стосується короткого аналізу революції 2013-2014 рр., чи є у Вас які-небудь коментарі щодо терміну “неправильна революція”? Багато хто з нас побачили у Майдані ризикований момент для України потрапляння під владу ЄС. Здавалося, багато опортуністів з лобіювання інтересів Брюсселя спробували використати для цього революцію. Як сьогодні українці дивляться на ЄС, чи прагнуть вони туди увійти та чи змінилися погляди людей на цю ситуацію?

– Як я казав на початку, ми не погоджуємось з офіційною термінологією довкола Майдану. Її творили неоліберальні брехуни.

Щоб визначити революцію правильною чи неправильною у відношенні до подій 2013-2014, має бути сама революція. Попри мейнстрімну риторику, революція – це дещо зовсім інше. Це зміна людей влади, структури влади і системи влади. Народний зрив – лише одна зі складових революційного процесу, а не єдина. Що таке революція? Наприклад, була Друга Іспанська республіка, а стала Іспанська Держава Ф.Франко. Або була Російська імперія, а стала Українська Народна Республіка і ще десятки держав.

Наголошую, Майдан був славним українським ПОВСТАННЯМ, а не революцією.

Євросоюз. По-перше, на Майдані було 90% найпростіших людей, що обурені владою, а не єврооптимісти. По-друге, так, серед цілого суспільства переважає єврооптимізм, але коли Брюссель почав «висловлювати занепокоєність» війною в Україні замість військової допомоги, тоді чимало громадян змінило ставлення. Зараз більшість українців, на жаль, плутає поняття Європи та ЄС і дивиться на ЄС як на еталон у всьому. Та кількість таких людей помалу зменшується. І це добре!

– На початку було згадано олігархів, адже, наприклад, у Скандинавії дуже велика частина ЗМІ належить концентрованим силам (грошовитим мішкам), які також контролюють певні політичні сили. А як щодо України? Чи має влада вплив на ЗМІ?

– У багатьох представників режиму в Україні прямо чи опосередковано є особисті медіа. Президент має «5 канал», керівник МВС – телеканал «Еспресо» тощо. Відповідно, чиновники в Україні не страждають і ніколи не страждали від нестачі інформаційної підтримки. А тому, що до влади у нас можуть прийти виключно ті групи, які контролюють ЗМІ. Так і виходить, що в Україні правлять бал олігархи.

– Які сучасні глобалістичні загрози Ви вважаєте шкідливими для української нації?

– Негативу від глобалізації багато. На перших місцях за шкідливістю – поширення ідеології неолібералізму й економічна глобалізація.

Але, думаю, найшкідливіше – це економічна складова глобалізації. Певні країни і корпорації скоріше набирають сили та тиснуть на країни «другого світу» і «третього», щоб ті якнайшвидше відкривали економічні кордони. А що таке торгівля «без меж»? Це завжди конкуренція на рівних умовах. Як може на рівних зможе конкурувати потужна глобальна корпорація і скромна вітчизняна фірма? Ніяк, адже це подібно боксерському поєдинку чоловіка-важковаговика з дівчиною найлегшої ваги. Своїм потрібна державна допомога. Національне виробництво зникає зовсім. Корпорації встановлюють свій вплив, диктують свої умови ринку праці, зловживають домінантним положенням. А далі, як показує досвід, – трудова еміграція населення за кордон.

Україна через глобальну економічну нерівність потрохи втрачає титульну українську націю. Представники її покидають рідні землі в пошуках кращого життя та розчиняються в чужих суспільствах.

І цим процесам має держава протистояти, а не сприяти, як це зараз відбувається. Держава повинна найперше бути помічником для національного малого і середнього бізнесу. Держава повинна бути помічником національному виробництву, в той час присікаючи монополії. Але наша нинішня держава про це не знає, бо західні «партнери» їй розповіли про «святість», «божественність» вільного глобального ринку.

– Тепер про “Правий сектор”. Будь ласка, розкажіть коротко про Вашу головну ідеологію, за яку боретеся?

– Наша ідеологія – український націоналізм. Традиціоналістичний, революційний – такий, яким його успадкували від Організації Українських Націоналістів.

Що це означає? Означає, що ми прибічники проведення національної революції та створення української національної держави. Тільки за таких умов можна змінити ситуацію в Україні. Всі інші рецепти не дієві, народ вже переконався.

Що ж стосується геополітичних поглядів, то «Правий сектор» – прихильник створення Балто-Чорноморського Союзу (так зв. Інтермаріум) і прибічник відродження Європи Націй.

– Як малочисельний вуличний рух розвинув свою діяльність від Майдану до сьогодні?

– «Правий сектор» був відносно малочисельним рухом лише в межах Майдану. По всій Україні було море симпатиків. Адже це була мрія більшості українського суспільства – дати по зубах владі Януковича. Тобто був «матеріал», завдяки якому можна було будувати рух.

Проте з часом ми зрозуміли, що багаточисельний рух – це не ознака його ефективності. Люди на початках були абсолютно різні, не всі схильні до щоденної відданої діяльності, за яку не платять гроші. Для багатьох український націоналізм був не ідеологією, на яку треба спирати кожну дію, а порожніми словами.

Постмайданні роки пішли здебільшого на організаторську роботу. Вона вкрай відрізнялася від управління націоналістичними організаціями до Майдану. Ми, керівна ланка «Правого сектора», вчились на помилках, здобували неоцінений досвід і будували. Ми здійснили структуризацію руху, підвищували його якість та активність. Через посилення дисципліни і вимог багаточисельний рух скоротився, але став набагато якіснішим. Проте над будовою руху треба працювати – досконалості немає меж.

Військове крило руху – Добровольчий Український Корпус «Правий сектор» – на зараз це реально впливова сила на фронті. Ми пишаємось цим!

На майбутнє в нас складено багато планів. Ще працювати і працювати.

– Як набирають нових членів у “Правий сектор”? Чи є якісь особливі вимоги для того, щоб бути членом організації?

– В залежності куди ти хочеш іти – у військове крило НВР «Правий сектор» чи громадсько-політичне. Серед вимог немає нічого надприродного. Ти маєш передовсім відчувати певне внутрішнє покликання до саме цього напряму боротьби.

У «Правому секторі» так відбувається, що не організація шукає членів, а члени шукають організацію. Хочеш організовано боротись згідно засад українського націоналізму – ти йдеш поруч з нами. Тобі це не цікаво, ти все знаєш краще за нас – нам не по дорозі. Все просто!

– Як Ви підгримуєте ресурсно свою діяльність?

– Виживаємо як можемо. Є представники малого і середнього бізнесу, які нам допомагають. Та це зовсім невеликі кошти. Великому капіталу ми не цікаві і цікаві не будемо через наші антиолігархічні позиції.

– Якщо повернутися до історії організації, що можна сказати про колишнього лідера Дмитра Яроша? Він раптом почав відходити від усього націоналістичного, використовуючи велику допомогу єврейської громади, виступаючи за багатоетнічну Україну. Чи залишив він організацію з численним членством через конфлікт інтересів, адже почав відстоювати тези своїх спонсорів?

– За фактом Дмитро Ярош не займається відстоюванням якихось політичних позицій, він займається війною. Ярош вважає, що для користі фронту можна співпрацювати хоч з самим чортом. Така його логіка. Серед його партнерів, справді, є доволі неоднозначні люди.

«Правий сектор» не зміг погодитися зі стилем роботи тодішнього провідника, тому наші шляхи розійшлись.

Не аж «з численним членством» залишив організацію Ярош, але певна кількість і фронтовиків, і активістів пішла за Ярошем з тих чи інших причин. Активісти створили свій громадський рух. Та ми не сумуємо за більшістю тих кадрів. Показник їх конструктивності – активність. Точніше, її відсутність. Передусім, та організація втратила націоналістичні корені. Ми не шкодуємо, що відбувся розкол.

– Які види діяльності сьогодні існують у “Правому секторі”?

– Три основних напрями діяльності «Правого сектора» – це робота з молоддю, участь у війні, громадсько-політична боротьба. Для кожного з видів діяльності існує свій структурний підрозділ. Наша місія в тому, щоб поєднати різні напрямки боротьби в одну систему. Тільки системна боротьба дасть результат – національну Українську Державу.

Ми переможемо 😉

Підготували: Сусанна Кярккяйнен, Денис Ковальов

Переклад: pravyysektor.info

Першоджерело

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!