Ю. Ноєвий Гендер ‒ приклад українофобського екстремізму

Подолання наслідків російської окупації досі не завершене. Досі становище української мови і культури, національної ідентичності етнічних українців в індустріальних містах Сходу і Центру України залишається складним і може бути охарактеризоване як упосліджене і постколоніальне. До сучасної українсько-російської війни відродження української культури тривало переважно завдяки індивідуальному вибору громадян чи діяльності громадських організацій і в позадержавному руслі. Війна пришвидшила процес відродження національної ідентичності серед українців.

Однак війна зумовила і некритичне сприйняття західних ультраліберальних цінностей. Адже Захід виявився принаймні хоч якимось союзником у війні з Росією. Інтеграція до західних політико-економічних структур зовсім не означає автоматичне досягнення західного рівня життя і не убезпечує від західних проблем, таких як ідеологічно вмотивоване витіснення християнства, національної культури та історії, права на корінних народів бути державотворчими на користь індивідуалістичної ліберальної парадигми мислення.

Некритичний підхід до Заходу серед української інтелігенції напротивагу критичному щодо імперських проектів Росії пояснюється двома провідними чинниками: очевидністю російської загрози та її антиколоніальними планами українського відродження та методологічна залежність від західної парадигми соціальних наук. Ці дві причини, своєю чергою, були породжені нерозвиненістю власного національного політичного мислення українською політичною і соціальною науками. В Україні не спромоглися розробити проект геополітичного бачення держави. Не було дано відповідей на питання: “Що таке суверенітет України і як він повинен бути забезпечений геополітично?”.

На Заході після ІІ Світової війни ідеологічно перемогла ідеологія лібералізму. В її основі покладено мислення “від індивіда” ‒ тобто зведення відповідей на основні питання про буття людини до суб’єктивізму окремої взятої індивідуальності. Звідси і виведення “універсальності” західного погляду на людину, як таку, що джерелом доцільності має саму себе і не має надіндивідуального авторитету ‒ ні Бога і церкви, ні Батьківщини і держави, ні світогляду чи обов’язку ‒ як такого, якому вона повинна слідувати внаслідок зовнішніх приписів.

Такий погляд на людину призвів до завершення секуляризації і витіснення християнства із публічної царини, до відкидання політичної і культурної ідентичності корінних народів як джерела державних рішень. Публічна нейтральність як методологічна зброя лібералізму дозволила будувати західні держави як суспільства індивідуалістичного споживання, а політику ‒ як публічно знецінену царину управління поточними інтересами.

Проект національного відродження і суверенітету України повністю іде врозріз із західним баченням суспільного ладу. Політичні верхи України для себе провідним визначили другий варіант. Це можна побачити із прозахідного курсу президента Петра Порошенка та діяльності парламентської коаліції.

Західні політичні верхи проводять в Україні політику ідеологічної асиміляції. За допомогою своїх грантових фондів вони надають фінансування для просування необхідних їм змін. Це можна побачити з річних звітів таких фондів, як “Відродження”, імені Бьоля тощо. Основне спрямування коштів здійснюється на ліберальні ідеологічні проекти: “права людини”, “гендер”, “права ЛГБТ”, “антидискримінаційне законодавство” тощо.

Українське суспільство переживає подвійний колоніальний тиск ‒ із боку Росії, її проросійських неоколоніальних креольських інституцій та з боку Заходу і його колоніальних проектів. Одним із таких проектів є згаданий екстремістський погляд на стать людини ‒ гендер, основна ідея якого полягає в розірванні біологічного і соціального щодо статі. Ідеологія гендеру ‒ крайній ліберальний погляд на людину, який заперечує в ній біологічне і наголошує на специфічному трактуванні соціального ‒ що суб’єктивно може бути ухвалене рішення про перегляд своєї статі. Власне, цей транзит “пояснює” і уможливлює поняття “гендеру”. Однак на початку ідеологічних змін гендер намагається боротися за рівність чоловіків і жінок та публічно приховує свою інтерпретацію суспільства як сукупності не тільки чоловіків і жінок, а також і “гомосексуалістів”, “лесбіянок”, “транссексуалів” тощо. Створити таке “суспільство” в Україні ліберальні екстремісти прагнуть за допомогою деградації права до визнання “гендерної рівності”.

Некритичне сприйняття української гуманітарною наукою західних ліберальних проектів закріплює за нею і сприяє закріпленню за Україною колоніального становища і вносить додаткову конфліктну динаміку. Перераховані ліберальні ідеї є загрозами для суверенітету України, адже він може базуватися тільки на власних силах, ідентичності й культурі.

Поняття гендеру і протиставлення його статі

Самі прихильники крайніх поглядів на суспільство та стать визнають, що ідеологія “гендеру” ‒ “критичне знання, яке підважує усталені уявлення про соціальну структуру суспільства” (Т. Марценюк, радикальний ліберальний викладач у Києво-Могилянській академії). Із самої оцінки “гендеру” щодо суспільства стає зрозуміло, що це погляд ідеологічно вмотивованої меншини, яка відкидає випрацювану суспільством норму про нерозривність статі та її соціального власника: біологічний чоловік є соціальним чоловіком. Суттєвим є те, що історія людства не знає іншого, як норми. Всі етноси знають і бережуть цю норму. За її заперечення суспільство має моральні застереження та звичаєві покарання. “Гендер” історично нове явище, яке виникло на Заході нещодавно ‒ у другій половині ХХ ст. Це похідне від статі поняття, але яке відходить за змістом від біології до культурної визначеності. Екстремісти переконані, що людина набуває “гендер” не від народження, а у процесі соціалізації, який є “комплексом культурних і соціальних характеристик, що охоплює всі сфери діяльності людини”. Вони критикують синонімічне використання понять “стать” та “гендер”, адже це стає перешкодою для просування цієї ідеології, оскільки вона їх протиставляє. З 80-х рр. ХХ ст. розуміння “гендеру” доходить до завершення і розглядається як самостійна, не зумовлена біологічною статтю, конструйована культурою та суспільством характеристика людини. Звідси виводиться і негативне поняття патріархату та гетеронормативності і які, як наслідок, повинні бути подолані за допомогою антидискримінаційного законодавства і нав’язування гендерно нейтрального суспільства.

“Гендер” ‒ також такий погляд, який приписує суспільствам “нерівність” між різними суб’єктивними орієнтаціями. Ця нерівність стає публічним і політичним критерієм у західних суспільствах. Тобто засобом цензури, яка успішно діє всупереч їхнього ж принципу свободи слова. Будь-яка альтернативна ідеології “гендеру” думка придушується і переслідується. Наприклад, можна втратити роботу, якщо стати об’єктом для цькування з боку феміністок ‒ активістів гендерної ідеології. Вона має за мету зміну суспільства, а отже, є політичною течією.

Одним із ключових понять у своїй специфічній інтерпретації є поняття сексуальності. Вона розуміється не як чоловіча та жіноча інтимність, а як сексуальна орієнтація. Тобто вибір такої інтимної поведінки, яка як співпадає зі статтю, так і не співпадає з нею. Як бачимо, норма і девіація у цьому понятті є рівними і наповнюють поняття штучним змістом.

Гендерна ідентичність як крайній продукт соціального конструктивізму

“Гендерна ідентичність” ‒ одне із понять, яке використовується поряд із умисно хибно трактованою сексуальністю й наголошує на суб’єктивному виборі власної сексуальності. Існує видуманий екстремістами цього політичного напрямку словник із позначення “груп” людей, які потребують “захисту”: “трансгендер ‒ біологічна стать не співпадає; ті люди, які прагнуть змінити цю ситуацію ‒ транссексуали; агендер ‒ людина не хоче бути прив’язаною до певного “сценарію”; бігендер ‒ людина обирає “грати” обидва “сценарії”, асексуальність [там само]. Не будемо зупинятися на описі аномалій із медичного погляду. Наголосимо на фразі “людина обирає “грати” обидва “сценарії”. Вона показує штучність такого вибору і його можливість в умовах суспільства, де соціалізація має пропагандистську перспективу.

Отже “гендерна рівність” ‒ це не рівність чоловіків і жінок, а рівність всіх вище перерахованих “ідентичностей”, тобто норми й аномалій сексуальності ‒ з огляду на політизацію вимог рівності між ними ‒ рівності всього суспільства і окремих вибулих із нього девіантів.

Під тиском західного лобі був ухвалений Закон України “Про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок” (вступив у дію з 1 січня 2006 р.), де ультраліберальна термінологія вживається як прийнятна, зокрема “гендерна рівність”. Оскільки Україна примушується до прийняття цього екстремізму поступово, то це поняття вживається як рівність чоловіків і жінок, хоча не вживається на догоду радикалам поняття рівності статей.

Соціальний конструктивізм ‒ основа підходу даної форми екстремізму до статі й сексуальності на противагу біологічному детермінізму. Методологічними вказівниками для них, як вони самі пишуть, є роботи П. Бергмана і Т. Лукмана “Соціальне конструювання реальності”, Г. Гарфінкеля, І. Гофмана. “Вважається”, що біологічна визначеність ‒ це “помилка”, бо стать може і не мати (а що важливо ‒ не повинна мати) залежності між біологічною статтю та її роллю в суспільстві. Поширеним є критика біологічного визначення і прямої культурної інституціоналізації моделей стать-поведінка “чоловік-чоловік” та “жінка-жінка” через зневаження образу жінки як матері, домашньої господарки, а чоловіка як захисника країни і годувальника. Описи цих образів завжди береться в лапки і є негативними.

Ось що пишуть ідеологи крайніх поглядів на цю проблематику: “Гендерні студії базовані на соціально-конструктивістських методологічних засадах, які передбачають такі основні ідеї: 1. Гендерні відносини ‒ це відносини влади, які містять нерівності, що “вбудовані” в соціальні інститути. Тобто гендер ‒ це не просто роль, яку ми граємо залежно від нашого бажання чи небажання. Гендер ‒ це радше базова ідентичність, за якою люди визначають та позиціонують однин одного, відповідно до якої очікується наша діяльність у суспільстві. Гендеру “навчаються” шляхом соціалізації і гендер конструюють протягом усього життя” [там само].

Однією з форм позиціонування екстремістів є звинувачення національних культур у всьому світі у наявності “проблеми гендерних стереотипів” у сенсі упереджень і помилки. Зрозуміло, що всі культури на планеті Земля засновані на нормативній сексуальності, а не на девіаціях, і тому не можуть мати приписаних їм упереджень чи стереотипів. Тим паче, що саме поняття стереотипу і є частиною індивідуального орієнтиру, випрацюваного суспільством для соціалізації.

Гендерна дискримінація та толерантність

Оскільки всі суспільства мають “упередження” до аномалії сексуальності, екстремісти переконують для просування своїх поглядів у неіснуючій “гендерній нерівності”, яка, звичайно, є “несправедливою” і тому повинна подолатися у ході революції чи кампаніях за “рівні права”. Зрозуміло, що в умовах видуманої “нерівності” існує і “дискримінація” і необхідна “толерантність” як їх подолання.

Однак вони ідуть далі й вимагають запровадження цензури і покарань, контролю над освітою та медіа. Для цього вони хочуть використовувати інститут уповноваженого з прав людини. До речі, його існування ‒ саме по собі не зрозуміло з погляду на те, що в основному цивільні відносини в Україні здійснюють не просто люди, а її громадяни. Лібералізм визначає свої інституційні пріоритети, які суперечать таким пріоритетам у громадян. Адже українська культура, носієм якої і є більшість громадян, обмежуються у можливостях змінити назву і призначення такого органу на уповноваженого з громадянських прав.

Гендерний екстремізм після того, як вони прирівняли у теорії нерівність статей і нерівність тендерів ітапоширили за допомогою західних держав у частині міжнародних документів, має за подальші кроки запровадження “гендерної пріоритизації” ‒ поділу всіх суспільних відносин за гендерними виборами. Для початку це завдання здійснюється через поділ всіх відносин за статями. Прийняття цього у суспільствах відкриває дорогу в ході успішної гендерної пропаганди до розподілу суспільства також і на інші гендерні вибори в інтересах педерастів, трансгендерів тощо. Наприклад, бюджет може бути гендеризований тощо.

Наступними поняттями, що описують необхідні зміни у суспільствах світу, є “розмаїття” та “включеність”. Перше закликає визнати наявність аномалій поряд із нормою “хорошим”, “прекрасним” явищем. “Включеність” ‒ інструмент, який покликаний авторитарним шляхом включити аномалії до професійного, публічного, побутового життя нормативної сексуальності.

Пріоритетом змін нормативності також є і гендеризація мови. Це не тільки її розподіл за статями, але й за гендерами. Така мова називається “гендерно толерантна”. Вона повинна використовувати такі слова, які нормативністю будуть сприйматися нейтрально. Цих слів може не бути у національній мові. Тому гендерні екстремісти, як у Швеції, готові їх придумувати.

Якщо вона “не толерантна”, то таку мову називають “мовою ворожнечі”. Зрозуміло, що нею послуговується нормативна більшість. Усі культури народів світу послуговуються “мовою ворожнечі” щодо сексуальних аномалій.

Гендеризація суспільства і мови ‒ це ознака ідеологічної вмотивованості, поставлення інтересів маргіналів вище інтересів суспільства, боротьба проти національних культур світу та демократії, політичний екстремізм, ксенофобія щодо національних культур.

Ось як відбувається зміщення акцентів та перверсія змістів в ідеології екстремістів за допомогою новомови та переозначенням усталених слів і висловів: “жінки і чоловіки ‒ найбільш прийнятні назви; не слід вживати синоніми стереотипного характеру на зразок “представники сильної або слабкої статі” (що полюбляють робити особливо журналісти і журналістки); слово “жіночки” або “жіноцтво” теж видається не зовсім доцільним (особливо, якщо співставити із “чоловічками” і “чоловіцтвом”); гомосексуали (саме так перекладається “homosexual”, натомість “гомосексуаліст” ‒ дискримінаційний термін для гомосексуальних чоловіків, який апелює до радянського минулого, пов’язаного із криміналізацією гомосексуальної чоловічої поведінки); так само ‒ гомосексуальність (а не гомосексуалізм); абревіатура ЛГБТ спільнота розшифровується як лесбійки (а не лесбіянки), геї (інша прийнятна назва для гомосексуальних чоловіків), бісексуали і трансгендерні людини; циган (не дивлячись на самоназву) доцільно називати ромами, ромськими спільнотами чи громадами; наркозалежні (а не наркомани) або споживачі ін’єкційних наркотиків; жінки (правцівниці) комерційного сексу (а не повії)”.

Як бачимо гендеризація мови ‒ найважливіший інструмент практики гендерного екстремізму. Вона відбувається за двома стратегіями: фемінізація мови або нейтралізація. Приклади їхньої дії засвідчують мовні політики в англійській та німецькій мовах, тобто у тих країнах, де гендерний екстремізм склав основу для урядової діяльності.

Висновки

Україна перебуває під колоніальним тиском із боку держав Заходу і Росії. Якщо проти Росії Україна має антиімперіалістичний інтелектуальний інструментарій, то проти Заходу він відсутній.

Західні цінності ‒ це не європейські цінності, адже демократія і лібералізм ‒ цінності протилежні. Українські цінності ‒ запорука суверенітету України. Бо нав’язування лібералізму й українська культура ‒ це суперечливі світогляди.

Одним із пріоритетних напрямків ліберальної агресії проти України є ідеологія “гендеру”. Вона ‒ частина лібералізму і його плану індивідуалізації науки й суспільних відносин. За допомогою своєї правової концепції “прав людини” лібералізм прагне подолати демократію і національні культури через просування ліберального законодавства у парламентах та за допомогою медіа.

Гендер ‒ крайній погляд на можливість заперечити індивідуальним рішенням свою статеву природу. Це протиставлення статі вибору сексуальної ідентичності.

Ідеологія гендеру нова ідеологія, народжена на Заході у колах радикальних феміністок та лібералів. Вона заперечує весь попередній історичний досвід людства про сексуальну норму, адже навмисно її відкидає в інтересах сексуальної аномалії.

Сексуальні нормативність та аномалія ‒ протилежні явища, які штучним поняттям гендеру поєднали в одне. Це уможливлено відкиданням біології статі та визначення її через особисту орієнтацію. Яка, своєю чергою, можлива як шлях соціалізації у підданому гендеризації суспільстві, як це є в Німеччині чи Швеції.

Основним словником ідеології гендеру є “гендер” і похідні від нього словосполучення зі словами “рівність”, “нерівність”, “дискримінація”, “толерантність”, “ідентичність”, “мова”, “мова ворожнечі”, “різноманіття”, “включеність” тощо. Стать і сім’я, які мають чіткі визначення в українській культурі, такі ж самі, як і в інших історичних культурах народів світу, переглядаються в поняттях ідеології лібералізму в протилежний бік. Таким чином, є перешкоди для розробки науки про державне управління та програм розвитку органами державної влади та місцевого самоврядування. Ідеологію гендеру можна визнати екстремістською і загрозою для національної безпеки України.

Україна перебуває в умовах війни з Росією, в якій веде боротьбу за суверенітет. Цілісність та культуру. Якщо ця культура заперечується з боку лібералізму, то, з огляду на пріоритет бути суверенними і продовжувати культурне відродження у постколоніальних умовах, вона повинна отримати додаткові можливості захисту від нових загроз, зокрема від атаки на власні цінності.

Рекомендації

Інституту філософії, КНУ ім. Т. Шевченка, Національній академії державного управління розробити методологічні та аналітичні матеріали на захист української культури та суспільства від агресії ідеології гендерного екстремізму.

Перейменувати та змінити цілі інституту Уповноваженого з прав людини на Уповноваженого з громадянських прав із метою запобігти розповсюдженню загроз для національної безпеки з боку ідеології гендеру.

Внести зміни до законодавства України щодо усунення ідеологічно вмотивованих понять та норм, пов’язаних із гендерним екстремізмом.

Юрій Ноєвий, редактор журналу “Суспільство”

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!