Олександр Шаховський: Новий погляд на Візантію

Почувши словосполучення ‘’Візантійська імперія’’ більшість з нас уявляє собі картину потужної великої держави, православної віри, яка протиставляє себе решті Європи. Такий образ є дуже спрощеним і не враховує довгу історію контактів між греко-слов’янським та романо-германським суперетносами, культурний вплив Візантії на Західну Європу і Західної Європи на Візантію, політичну візію василевсів, які поголовно вважали себе ромейскими (римськими), а не грецькими імператорами, виводячи себе від державної традиції Римської імперії, претендуючи на хоча б номінальний сюзеренітет не лише над Балканами, але й над усією Європою.

Корені міфу про ‘’темну та мракобісну Візантію, що є антиподом світлих Еллади і Риму’’; про державу, в якій усе вирішує особисте бажання василевса – а не верховенство закону; про суспільство, яке воліє радше загинути, але не трансформуватись згідно з вимогам часу, походять не з пізнього Середньовіччя (коли конфлікт між католиками та православними досяг свого апогею), а з епохи Просвітництва. Частково, вина на цьому лежить на самих візантійцях. Практично всі Константинопольські патріархи, після падіння Константинополя сповідували відверто антикатолицькі та антиєвропейські погляди, оскільки вони були слухняними виконавцями волі османських султанів.

Католицькі теологи цілком справедливо критикували візантійців за цезарепапізм (тотальний контроль василевса за церковним життям імперії) та непристосованість теологічних догматів Східної Церкви до практичного життя (прикладом чого може служити історія Лева VI Мудрого, котрий десятиліттями просив патріарха дати йому дозвіл на шлюб після смерті своєї першої дружини, а потім – і після смерті другої та третьої дружин, для того, щоби у шлюбі міг народитись законний спадкоємець престолу. Проте патріарх Ніколай I Містик, посилаючись на двозначність трактування слів Василія Великого про повторні шлюби, відмовляв василевсу у благословенні. Така позиція, коштувала патріархові його сану, імперії вона коштувала 13 місяців правління бездарного Александра I, брата Лева VI Мудрого, а також 32 роки безперервних інтриг між знатними родами в спробах зайняти престол, під час яких болгари та араби скористались слабкістю держави і нанесли їй ряд болісних поразок. Лише політика нового василевса, Константина VII Багрянородного, сина Лева VI Мудрого, який нарешті зійшов на престол, врятували державу від загибелі.

Незважаючи на цю критику, католицька Церква (до Другого Ватиканського Собору) вважала Константинополь, захоплений Османами у 1453 році – своїм, оскільки перед падінням Візантії, було підписано Ферраро-Флорентійську унію між двома Церквами (факту її відміни патріархом Ісидором II, ставлеником Мехмеда II Фатіха, Рим справедливо не визнавав), останній василевс був греко-католиком, а його офіційний спадкоємець – Андрей Палеолог продав права на трон Константинополя іспанському королю Фердинанду I, від якого права на трон Візантії перейшли до іспанських Габсбургів (а нині – до австрійської лінії цієї династії). В цезаропапізмі звинувачували не лише ромеїв (і тим більше – росіян), але і французів (ідея галліканства панувала у Франції у XVII-XVIII століттях) та німців (іосифлянство). Але ніхто ніколи не стане висловлювати думку про те, що Франція чи Німеччина це не європейські країни, тоді, як схожа думка по відношенню до Візантії, на жаль, все ще панує у масовій свідомості.

Захід розглядав Візантію як свою тимчасово втрачену територію, а не як абсолютно чужу цивілізацію. Однак, мода на все візантійське та посилення політики абсолютизму при дворі Людовіка XIV та Людовіка XV сприяли згуртуванню їх противників-просвітників в ‘’антивізантійський табір.’’ Вольтер і Монстеск’є, пропагуючи ідею Середньовіччя, як ‘’ періоду темних віків, регрессу в історії людства‘’– свідомо демонізували Візантію. Їхньому прикладу слідував англійський історик Гіббон, котрий в своїй багатотомній ‘’Історії занепаду і знищення Римської імперії’’ жорстко критикує Візантію з ліберальних позицій. І нарешті, російські мислителі-слов’янофіли Карамзін, Погодін і Достоєвський, на основі напівзабутої на той час ідеї Третього Риму (болгарської за походженням), зачитуючись працями Вольтера і Руссо, вважаючи що Росії потрібно не європеїзуватись – а іти своїм власним, третім шляхом, перейняли ‘’візантійський міф’’ із Заходу.

На відміну від Просвітників, котрі виступали під антиклерикальними та ліберальними ідеями – слов’янофіли вважали абсолютизм (самодержавництво) та цезарепапізм позитивними явищами, якими можна виправдати історичні російські реалії, котрі панувала в Московії ще з часів Василія II Темного. Поступово в світовій публіцистиці термін ‘’візантійщина’’ став асоціюватись виключно із Росією, хоча, здавалось би – це абсолютно не відповідає реальності, оскільки в політико-юридичному плані прямими спадкоємцями Візантії є Габсбурги, греки-фанаріоти, греки-елліни, болгари і навіть турки (османи величали себе султанами Руму, європейських володінь колишньої Візантії, названих так на честь правонаступництва Візантії по відношенню до Риму), але аж ніяк не росіяни; те ж саме стосується і культурно-філософської сторони питання – сучасна Росія тримається на абсолютно інших принципах, аніж Візантійська імперія.

Олександр Шаховський

Традиція і Порядок

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!