Матвій Дихановський: Право на парад

Незважаючи на насичений на інфоповоди тиждень: бій Мейвезера та Коннора, замах на вбивство по вулиці Грушевського, участь в бойових діях Пашиніна тощо, в стрічці і досі майорять пости та коментарі щодо військового параду з нагоди Дня Незалежності.

Але дещо в цих коментарях мене турбує. Навіть розлючує.
Виявляється досі є люди, яким цей парад не був потрібен. Більш того, вони публічно критикують його та чинять посильний спротив ініціативам осіб, що доклали стільки зусиль для його організації.

Хто ж ці люди? Здійснивши нескладний аналіз по стрічках соціальних мереж, блогах та розмовах на київських вулицях, противників параду можна поділити на три умовних групи:
1) відкриті або приховані вороги України (як проросійські так і інтернаціоналістично-марксистські).
2) аполітичне аморфне насєлєніє, що мислить категоріями «долара по 8» та «краще б зарплату підняли» -так звані «normies» українських реалій.
3) деякі націоналісти, волонтери та самі військові, що з різних причин не розуміють важливості цього заходу.

І, якщо перша категорія мене не особливо цікавить, – п’яту колону та ворогів ми будемо «мочити в сортірах» (включно з автором цього меметичного вислову).

Щодо другої групи (normies), то їх пасивне ставлення до параду теж цілком природнє та передабчуване: завжди є більшість, якій не подобаються будь-які зміни та героїка. Парадокс в тому, що саме на цю категорію громадян, насправді, і зорієнтований цей парад, як і решта засобів нашої національної пропаганди. Адже саме з числа цієї аморфної (покино) більшості, можливо формуватимуться нові пасіонарії – реформатори та військові. І за цю категорію українців нам ще доведеться поборотися!

А ось позиція третьої групи – окремих військових, волонтерів та націоналістів, що є противниками параду для мене незрозуміла та образлива. Адже гірше за ворога можуть бути тільки недолугі союзники.

Cпробую тезово донести, чому військовий парад до Дня Незалежності – це чи не найкраще, що відбувалось в Україні за останні роки в рамках державної пропаганди, національно-патріотичного виховання та реформування армії.

Отже, військовий парад це:
1. Підвищення престижу армії. Це важливо як для формування громадянського суспільства, так і для заохочення громадян до військової служби за контрактом.
2. Привертання уваги міжнародної спільноти до ситуації на Донбасі і в Криму, загрози військового втручання Росії в Європу. Особливо виграшним в цьому контексті, стало залучення вищих військових чинів та військовослужбовців-учасників параду з Великої Британії, США, Канади, Польщі, Грузії, Естонії, Латвії, Литви, Молдови та Румунії.
3. Демонстрація ворогу зростаючої військової міці української армії. Тут я випереджу аргументи всіх, хто перефразовує старий анекдот і скаже, що нам треба «їхати, а не шашечки», а армії треба «бути, а не здаватись». Нагадаю, що в геополітиці, зрештою, працюють ті ж самі принципи, що і у банальному вуличному конфлікті: широка рама, гарна постава та сталевий погляд зупинили значно більше бійок ніж добре поставлений удар.

Не дуже зрозумілою багатьом військовим та тим, хто себе до них відносить (окрема специфічна категорія, -кхє кхє), залишається необхідність підвищення престижу армії серед населення. Ніби «нам своє робити» або «проблеми цивільних щурів армійських вовків не хвилюють». А ось ні, без синергії далеко не заїдеш – надто довгий список країн, які маючи сильну армію програли війну через непорозуміння в тилу і відсутність взаєморозуміння армії та народу.

Для наочності, проілюструю проблему нещодавнім прикладом з життя – ситуацією, яку я випадково спостерігав очікуючи тролейбуса на Повітрофлотському проспекті.

Зупинка громадського транспорту поруч з Генеральним штабом армії. Поруч зі мною стоїть жінка з маленькою дівчинкою, а трохи далі стоїть ВІН – кадровий «офіцер» старої закалки: на голові замість мазепинки, кеппі неустановленого зразка, натягнуте настільки сильно, що виглядало як кепка будівельника з комплекту спецодягу; з під напівзім’ятого запраного добіла кітеля, який вже нагадував більше американський ACU UCP ніж український піксель, випирало пузо вже навіть не 6-го місяця вагітності. Довершували картинку не надто чисті дешеві гостроносі туфлі. Він стояв на зупинці, а його маленькі, запливші жиром оченята бігали навкруги так швидко як він в житті не пробіг би навіть без повної викладки – він боїться. Боїться, бо палить свою дешеву цигарку без фільтру просто на зупинці, поруч з дитиною та жінкою.

Чи здивувало мене запитання малечі: «чого від дяді так погано пахне?» – ні. Мене здивувала тиха та лаконічна, і від цього ще страшніша, відповідь мами: «дядя військовий». І ні, жіночка не мала жодних ознак «сепарності» та й говорила вона чистою українською.

В цей день я не поїхав на лекцію тролейбусом, а пошкандибав пішки куди очі бачили, довго розмірковуючи над почутим. Невже наша армія тепер має таку репутацію? Невже героїзм та незламність наших воїнів на передовій перекривають радянщина, некомпетенція та розбрід в тилах? Невже армія тепер асоціюється не з кіборгами, а з аватарами, що гризуться на центральному вокзалі з ВСПшниками? Асоціюється не з воїнами світла, а з такими ось «офіцерами»? Ні, як цивільний я не берусь оцінювати цього військовослужбовця по зовнішньому вигляду, не виключаю, що той «офіцер» є сильним спеціалістом. Турбує мене інше: заключаючи звання цього персонажа в дужки я з жахом ловлю себе на думці, що це нагадало мені такий принизливий термін «херої», за який в нормальному товаристві одразу і без коливань дають в пику. Від таких асоціацій в роті стає гірко.

Але, як то кажуть, найтемніша ніч перед світанком!

Військовий парад з нагоди Дня Незалежності нагадав мені, що не все ще втрачено в мілітарній пропаганді і надія на покращення є. Цими днями вулиці були повні щасливих дорослих та малечі, які дивились на військових з гордістю та казали батькам, що теж хочуть бути військовими. Скільки людей фотографувалось не лише з десантниками, морпехами та ССОшниками як раніше, а й з вояками усіх без виключення родів військ, особливою популярністю користувались тепер танкісти з їх унікальною беретною емблемою та артилеристи, чиї берети своєю яскравістю нагадували полум’я пострілу з «Гіацинту».

І на цьому єднання українців з армією не обмежилось. На Хрещатику було організовано величезну виставку української військової техніки: від екзотичних легких мотоциклів і польової друкарні до ракетних установок С-300 та «Точки-У». Унікальність цього задуму в тому, що техніка стояла не сама по собі як мертвий металобрухт, як на рафінованих збройних виставках, де можна було поспілкуватись хіба що з тактикульними мілітаристами, продавцями зброї та красивими дівчатами з «Укроборонпрому». Ні, поруч з технікою тепер стояли українські солдати та офіцери, молоді, підтягнуті та красиві, які без жодного снобізму розповідали всім охочим про особливості своєї техніки та уніформи, про те як йде служба та «що там в АТО». Діти мали можливість приміряти яскраві берети та побавитись з технікою, дівчата зробили тисячі неймовірних селфі з хештегами #Україна #парад #uaarmy#loveua та #ЗСУ, забезпечуючи війську потужну SMM-підтримку.

Цивільні ж чоловіки нарешті отримали можливість поспілкувались з солдатами про споконвічні чоловічі теми: техніку, зброю, життя та смерть. Армія та народ знайшли спільну мову. Саме народ – його широкі верстви, а не купка пасіонаріїв-волонтерів, як це було всі ці роки.

Не менш важливим цей парад виявився і для самих військових. Адже нелегко реформувати структуру, в якій генерали тільки паркетні, а традиції переважно радянські.

Так, масштаби розповсюдження в українській армії радянщини справді вражає, вона немов вірус – здатна уразити навіть добровольців та майданівців. Вже класичним уособленням цього явища стали високомобільні десантні війська. Так, «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову»: Маргелов, блакитний берет, тільник та «ВДВшне братство». Тим не менш, постійна співпраця з західними десантниками, крок за кроком розмивають таку міцну колись концепцію СНДшного «біло-блакитного братства». Хто зна, може на наступному параді ми вже не побачимо блакитних беретів та недоречних смугастих трикутничків під кітелями.

Приємно вразило нововведення з наданням бойовим підрозділам нових унікальних назв – тепер чітко відстежується історична наслідковість. Такі перейменування давно на часі, як і зміни в символіці та нумеруванню полків та бригад. Це підтверджує навіть приклад славетної 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Пройшовши важкі бої супроти російсько-радянських найманців, офіцери бригади вчепились за… радянську «історичну» назву Туркестанська бригада (sic!). Та сама Туркестанська бригада, що бере свою історію з туркестанських стрільців Російської імперії, яку було сформовано як дивізію у Туркестанському окрузі за вказівкою Фрунзе. Та сама Туркестаньска бригада, що «відзначилась» участю у вторгненні радянських військ в Угорщину, Чехословаччину та Афганістан. І це при тому, що гірські підрозділи з українських вояків і на українській території мають більш ніж 150-річну історію, – мова йде про Руський батальйон гірських стрільців, що став першим в Австро-Угорщині підрозділом, що воював під жовто-блакитним прапором. І ситуація зі 128-ю лише один з прикладів цього хаосу.

Подібний радянський «консерватизм» дуже нагадує спротив перейменуванню вулиць та декомунізації. Приємною новиною є те, що нові назви все ж закарбовуються в пам’яті людей та відображаються у мапах. Їх використовуватимуть наступні покоління, за які, насправді, і ведеться ця боротьба. А що в армії? А в армії все простіше – військові виконують накази, а накази не обговорюються. Так, в армії почали носити мазепинки, які на початку приймались в штики, так увійшли в ужиток скандальні «Талани», які все менше заправляють у штани та взувають зі шкарпетками «Житомир». А персонажів в «горці» в Києві взагалі вже треба добряче пошукати.

І нехай перші цеглини вже закладено, роботи в сфері мілітарної пропаганди та покращення іміджу українского війська ще багато. Ще доведеться боротись з радянськими «історичними» назвами та номерами підрозділів та навчальних центрів, бюрократією та армійським маразмом на кшталт пришивання дерев’яних бірочок на фляги, мусимо боротись із «уніформістською контрою» з генштабу, з їх спробами повернути фуражки-аеродроми, двобортні кітеля, аксельбанти, чорні берці, намаганнями проштовхнути у війська «горку» в пікселі, плащ-намети та каракулеві шапки.

Нехай.
Караван вже пішов.

Матвій Дихановський,

член політради Руху Традиція і Порядок

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!