Лера Бурлакова: АТО – поселення відлюдників

АТО мені все частіше нагадує поселення якихось відлюдників. Старовірів, чи будь-якої іншої спільноти, що свідомо живе далеко від великої землі, маючи зовсім інші турботи, інші традиції, інші погляди на життя і навіть свої закони…

Хтось колись та тікає, вертається на велику землю, не розуміє, що там відбувається й навіщо це все – і знов їде на війну. Як там було? “Не розмовляв з дружиною, поки не відповів “так” на питання про розлучення”.

З того боку теж все більше нерозуміння. Своєрідний маркер для мене, людини, яка завжди спілкувалась тільки з комфортним для себе колом людей – таксисти, суворий такий рендом. “Звідти?.. Туди?..” – майже пошепки питали вони раніше. Хтось намагався сунути гроші чи то принаймні не взяти за проїзд, хтось розпитував-розпитував-розпитував, а потім сам довго пояснював, чому він не воює. Ніби виправдовувався.

Тепер ти їдеш вночі з вокзалу, у формі, а вони теревенять про своє. “…Сьогодні був у стоматолога. Уявіть собі, сто баксів! Чому у місті більше немає цілодобових перукарень? Чччорт, вже місяць цю розв’язку ремонтують!..”
І так, між іншим – ну, коли там вже нарешті закінчиться?

Трохи зі співчуттям. Трохи з роздратуванням, бо, знаєте, через ваші ігри з вогнем немає більше Яндексу, і щось подорожчало, і, якщо таксист харківський – трохи важче перетнути кордон, коли їдеш порибалити…

Я більше не реагую. Мені, чесно кажучи, п…й. Як тим старовірам, напевно.

І позиція “жертви” – “я воював, я втратив найкращих друзів, здоров’я й віру в людство, я місяцями їв галети під обстрілами, і навіть із контузією відмовився їхати у шпиталь, поки вони переживали через Ryanair, а ще, ще я носив літню піксельку зі скловати, поки справжні патріоти одягалися у “Всі. Свої”…” – вона абсолютно виправдана. Вона чесна. Від неї нікуди не втечеш. І вона може бути – але перехідною, як підліткові проблеми зі шкірою й думки про самогубство.

Вона навіть може залишитися константою для деяких мобілізованих. Але не для нас. Бо наразі кожен, хто досі залишається тут – доброволець. Воїн – хоча б в ідеалі, до якого має прагнути.

І що йому ті водії таксі й маршруток, ті погляди й ті теревені, ті пільги та ті статті кримінального кодексу? Якщо він навчився вбивати, навчився вмирати (“Хоробрий, може бути, дві тисячі разів помирає, якщо він розумний. Тільки він про це не розповідає”, – писав Хем), навчився приймати смерть найближчих, (не маючи часто права навіть не заступити на пост у ту ж ніч і поїхати на похорон, не те що гірко ридати ще рік) радіти тільки справжньому й не засмучуватися через дурниці? Ні-чо-го.

Якщо колись вертатися на велику землю – то з цим багажем, а не з валізою заздрощів, розчарувань і абсолютно марних очікувань.

А там і далі – не боятися й робити своє. Якщо вже почали.

Лера Бурлакова

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!