Євген Карась: Пам’яті Ореста

Досі згадую як Орест їхав у метро. Забив комуняку. Черевики в крові. А навпроти у вагоні менти. 23:30, “Осокорки”. Чудом пронесло.
Вроджена майстерність рукопашника і перемоги на змаганнях. Дуже хоробрий боєць. На межі адреналінщика. Неодноразово сам один забивав переважаючі сили супротивника. Чи атакував з великим ризиком попастися ментам.
Випускник училища Богуна. Не потрапив в “Альфу” через “політичність”. Янукович саме йшов на другий термін. Епоха кликала націоналіста на революційні вулиці. Не в бруд казенного цинізму.
Вибухова енергетика. Постійний гумор. І весела лайка!… Як казав Віктор Андрусів​ на тренувальному таборі з фріфайту: “Бачу Ореста і зразу знаю… будуть вуха в’янути!” Квач звичайно огризався веселим жартом.
Орест завжди тримав поруч себе ідею. Поруч мене пройшли сотні бійців. І так як я втягнув Ореста в “соціалку”, то згадую як багато затятих воїнів забувають про смисли. Про сенс того заради чого б’ємося. Орест – ні.
Публікую вперше це фото. Орест на студентському мітингу за реформу вищої освіти під Кабміном. Я позаду з мегафоном. Привів їх туди. “За реформу освіти”, розумієте, так? У далекому 2012-му для вуличних бійців займатися проблемами освіти було повним божевіллям. Зрештою й зараз ніхто крім нас цим не займається всерйоз.
Роками були божевільними, коли рятували київські парки та озера. “Дикий Андрій Медведько​”, “лютий Орест”, “Пепко”, “Бемко”… Решта всі несамовиті.
Вже пізніше прийшла мода. Та й мода на що? Сьогодні дев’яносто дев’ять відсотків з жалюгідних копіювальників зробили з цього бізнес.
Ми поклали років п’ять свого життя. Ми билися сотні разів. Це не могло бути проданим! Це було нове суспільство. І Оресту цього не треба було пояснювати. Не ставив питань навіщо треба їхати захищати сиріт. Чи допомагати простим людям, яких обкрав чиновник. Навіщо збирати сміття на Лисій горі. Чи яким бісом витрачати життя на порушені права незнайомих робітників. Все відчував.
Далі певно була моя помилка. Мало говорили. Чи не встигли перейти на інший рівень розвитку нашої організації. Орест трохи відійшов… А вже за рік ми мали все, що він хотів. І все було би чудово, але прийшла війна.
А це була особистість приречена потрапити в саме пекло війни.
Добровольцем.
27.07.2014.
Лутугіно під Луганськом. В розвідці загинув Орест Квач та одинадцять бійців “Айдару”.

– Балатувався кандидатом у Небесну сотню, але не обрали мене! – жартував Орест про те, що уцілів на Інститутській разом з Денисом Поліщуком​.
Все ж обрали.
Інколи задумуюсь навіщо тримався в образі “благородного гопника”. З тим гострим розумом та добрим серцем. Видно зайва інтелігентність була би ні до чого в штурмових операціях “Айдару”. Вела доля в бій.
Понад кров’ю розлитою в київських підворітнях. Навздогін лементу ненависників України. В синцях рускіх актівістов. Крізь маски-балаклави. Попри запах поту з потертих матів зі спортзалів. Посеред обгорілого луганського степу, яким мчить “буханка” з пораненими “айдарівцями”. З сердитого мітингу молоді… на нас дивиться колючий веселий погляд Ореста Квача.
Щоб не забували заради чого це все. Орест боровся за проект кращої України. Поклав голову за її волю в бою.
Живи в наших справах. Ми доведемо справу до кінця.
Честь, брате.

Євген Карась

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!