Микита Нерез: Іменем Бога. Декілька слів про сакралізацію влади

Буття людини завжди існує у двох площинах. Одна з них це світ матеріальний. Інший це світ духовний, метафізичний. Усе що ми робимо від народження несе біологічній і містичний сенс одночасно. Але для того, щоб цю одночасність стверджувати, потрібні мости між реальним та духовним. Одним з таких виступає культ, церква, релігійна обрядність. Іншим в традиційної суспільстві завжди була влада.

Влада була сакральною завжди. Від перших родоплемінних утворень і до епохи Ренесансу. З часів епохи Просвітництва почався процес десакралізації, а в XXI сторіччі ви навряд зустрінете багато країн, в яких би політика творилася в ім’я Бога, а не народа. Неправі будуть ті, хто вважають факт сакралізації політики і влади теократією. Править не Бог чи вища сила, але правлять її ім’ям та в ім’я її закону і волі.

Також не праві ті, хто вважають таку владу лише прикриттям абсолютної тиранії та вседозволеності. Цей міф створили в епоху “культу розуму” та раціонального, аби виправдати власну криваву боротьбу з інакомисленням. Принцип імперіуму, тобто абсолютної, священної влади в розумінні Традиції належить тому, хто гідний бути цим самим містком посеред Богом та народом. Тим, хто власним прикладом зможе осяяти шлях та бути першим у всьому заради священного вогню. Ця людина — помазаник. Його торкнулась сила потайбічного, але вона ж наклала на нього величезну відповідальність. Неправий той, хто думає, що помазанник може уникнути відповідальності. Якщо він зрадив Бога, то чи може він чекати на милість від своїх підданих? Сам принцип повстання проти неспаведливої влади лежить в сакралізації.

Держава тепер стає не просто колективним договором, не “машиною терору”, не чимось абстрактним, даним нам з народження. Держава, її влада, відповідальність за керування політичними процесами приймають характер духовного вектору, орієнтиру, вищою цінністю. Той, хто тримає принцип імперіуму показує усім шлях, він ж першим йде ним. Ідеальною формою сакралізованної влади є монархія. Король — це перший серед рівних, це головний слуга Бога. На нього була покладена місія правити і він ж несе відповідальність перед Творцем. За ним слідують його вірні вассали, в служінні яких сюзерену криється пряме служіння Всевишньому. Ними керуються люди, а вертикаль влади від Бога до звичайного волоцюги таким чином стає все вищою та стрункішою. Але ця ієрархія не зачинена, адже лише гідний має займати своє місце в цій системі координат. Якщо ти не відповідаєш — звільняй місце. І не важливо, король ти чи клерк. Адже суддя та міра твоїх вчинків криються в світі сакральному. Деякі можуть зауважити, що звучить це занадто нереалістично, але щоб спростувати це, давайте подивимось від протилежного прикладу.

В суспільстві, де влада здійснюється іменем народу, заради народу та де політик несе відповідальність перед народом, зникає життєнеобхідна ієрархія. Адже тепер люди рівні від народження і гідність у всіх набувається автоматично. Духовні авторитети якщо і існують, то на політику не впливають. Політик робить все завгодно, аби задовільнити народ, а не бути його керівником на праведному шляху. Політик задовільняє народ як мерзенний бюргер задовільняє об’єкт своїх бажань. Взагалі процес десакралізовної влади дуже схожий на неблагополучну родину, які можна зустріти серед міщанського прошарку суспільства. Мета політика догодити натовпу і, отримавши його згоду, робити що завгодно. Але натовп знесе його, коли той йому набридне і знайде іншого, нічим не кращого від попередника. Ці особливості відносин натовпу та вождя простежив ще Юліус Евола в своїй фундаметальній праці “Люди та руїни”.

Таким чином, ми приходимо до висновку, що сакральна влада творить політику, влада ж народна- політиканство. Різниця між цими поняттям це як різниця між буттям і симулякром. Середньовічні монархи та античні патріції керували державою перед обличчям божественного, а саме тому ми завжди з теплотою згадуємо ті часи як прекрасні часи.

Микита Нерез

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!