Микита Нерез: Лебедина пісня німецької аристократії

20 липня 1944 року німецька реакційна еліта дала останній бій плебейському націонал-соціалістичному режиму Адольфа Гітлера за спасіння не тільки старої доброї Німеччини, але і Європи.

Для когось ця боротьба назрівала з початку війни, для когось, як наприклад заколотників з числа оточення Канаріса, які були прямими спадкоємцями бригади «Консул», ця війна проти НС йшла вже дуже довго.

Для головного виконавця атентата графа Клауса фон Штауффенберґа ця боротьба велась з містичних принципів вірності «Таємній Німеччині» його вчителя Стефана Георге, ця ж боротьба стала кінцевою точкою довгого шляху розчарування християнського лицаря у реванші, яким керують партійні вискочки.
(Сподіваюсь тут нема людей які серйозно вірять в соціал-демократичні погляди Штауффенберґа. Тим ж, кому цікаво, раджу до ознайомлення: https://politconservatism.ru/articles/taynaya-germani..)

Чи не увесь цвіт нації в той день постав проти плебейства та божевілля. Повсталі офіцери та цивільні діячі в більшості своїй були монархістами та консерваторами, а їхня боротьба за повернення своєї держави тривала ще з часів фрайкорів. Вони розуміли, що божевільна партійна політика зайшла надто далеко, що війна буде програна, а з Німеччиною вчинять гірше, ніж після 18 року.

І вони вирішили діяти. Перед початком операції генерал Хенінг фон Тресков сказав полковнику Штауффенберґу, що якось Бог пообіцяв врятувати місто, якщо там набереться хоча б 10 праведних, а для Німеччини вистачить лише одного. Та цього не сталося. Гітлер вижив, а заколотники були схоплені. Генерал фон Бек, лідер заколоту, покінчив з собою, Штауффенберґа та усіх, хто діяв в штабі резервної армії було страчено на місці.

Карл Ґьорделер, який мав стати канцлером після перемоги заколоту, зміг ховатися декілька тижнів, але був затриманий разом з іншими учасниками. На показовому судилищі він показав Гітлеру масштаби невдоволення його політикою в Вермахті. Навіть улюблений генерал Адольфа Ервін Роммель виявився причетний. Гітлер наказав стратити заколотників «як свиней», повісивши їх на струнах від піаніно.

Важко подумати, про що думали ці люди ідучи на смерть. Вони програли. Німеччина програла. Європа програла. Вже за рік стомлена, розшматована цивілізація буде кинута до ніг «переможців». Лише один з союзницьких генералів, з характерним для нього роздратуванням, помітив, що вони воювали не з тією силою. Ним був генерал Паттон, що помер при таємничих обставинах невдовзі після перемоги.

Єдиний, хто із заколотників пережив репресії був Ернст Юнґер, близький друг родини Штауффенберґів, який був причетний до впровадження заколоту в Парижі. Його позбавили всіх звань та виключили з рядів війська. У Гітлера так і не змогла піднятися рука на героя Першої світової та генія націоналістичної думки.

Юнґер прожив до 90х років 20 сторіччя і бачив жахливі наслідки програшу. Він бачив забуття своїх друзів, яких почали згадувати лише набагато пізніше, намагаючись робити з них ледь не лібералів. Він бачив повільну смерть своєї держави та своєї цивілізації. А все могло бути геть інакше. Та на все воля і закон Божий. Єдине що я не можу зрозуміти, так це чого стільки крові мучеників пролилось дарма. Хоча розсудити це має вже історія.

Микита Нерез 

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!