Традиція і Порядок: Консервативний погляд на лібертаріанство

Однією з ключових проблем українських «правих» є жахлива обізнаність у економічних питаннях. Лівацькі лозунги в програмах українських націоналістичних партій сьогодні здивують тільки іноземця. Націоналізація підприємств, прогресивне оподаткування, запровадження фіксованого курсу валют, підвищення мінімальної заробітної платні, розміру соціальних виплат, а також протекціонізм всіх кольорів та відтінків – саме такі погляди можна спостерігати у пересічного націоналіста.

Тим не менш, останнім часом спостерігаються і нові, протилежні процеси – численні апологети української правиці зацікавились економічною теорією. Саме тут на багатьох чекало відкриття: їх погляди незначно різняться з тезами найзапекліших супротивників з лівого табору. І якщо частина приймає свою де-факто ліву сутність та стає на шлях боротьби з капіталізмом, то інші роблять все аби «не бути як ліваки». Озброївшись інтернетом, інтелектуальні локомотиви української правиці на надшвидкостях мчать у вивчення економічно правих теорій, цікавляться австрійською школою, лібертаріанством та навіть, борони Боже, анархо-капіталізмом. Як це властиво українським локомотивам – гальма спрацьовують не завжди вчасно, та й взагалі не завжди спрацьовують.

Саме тому «Традиція і порядок» вбачає за необхідне розібратись разом з вами, де межа між класичною правою економікою та утопічними ідеями, що не мають нічого спільного з консерватизмом.

Що ж, для початку розставимо крапки над «І» в деяких теоретичних аспектах. Почнемо з того, що класична економічна школа та класичний лібералізм (не плутати з сучасними культурмарксистськими ліволібералами) не можна ототожнювати з лібертаріанством та його течіями. Головною маніпуляцією лібертаріанців є теза щодо давньої історії та природи руху. Ніби перші цеглинки в цю теорію покладено такими титанами як А.Сміт, Дж.С.Мілль, Д.Рікардо та іншими представниками класичної економічної школи. Насправді ж, на відміну від лібертаріанців, класики ніколи не заперечували важливість ролі держави для нації, визнавали важливість та значущість податків, передбачали обмежений протекціонізм та цілком визнавали регулюючі функції держави. Класики лише радили не заважати ринку функціонувати, про мінімізацію ролі держави в суспільному житті та в питаннях зовнішньої політики мови не йшлося.

Натомість лібертаріанство сформувалось тільки в середині минулого сторіччя. Ідейно формувалось як суміш анархічних і комуністичних ідей та цілком авторитетною для свого часу австрійською школою, яка сьогодні перебуває в глибокій академічній кризі. Хоча й не можна повністю ототожнювати австрійську школу з лібертаріанством, однак, саме Людвиг фон Мізес, Фрідріх фон Хаєк та Мюррей Ротбард – найбільш видатні економісти австрійської школи, сформували ідеологічний скелет цієї політичної філософії. Чималий вклад в цю теорію зробила й радянська емігрантка Аліса Зіновіївна Розенбаум, більш відома в світі як американська письменниця Айн Ренд – авторка філософсько-економічного фентезі «Атлант розправив плечі» та концепції об’єктивізму, що протиставляється концепту анархо-капіталізма Мюррея Ротбарда. Незважаючи на широкий спектр лібертаріанських течій та серйозні внутрішні суперечки, всі вони поєднанні спільною рисою – невизнанням їх ідей як в академічній, так і в професійній спільноті і, як наслідок, ізоляцією лібертаріанців на інтернет-форумах, в домашніх біткойнових фермах та різноманітних клубах для борців з «державною гідрою».

То в чому ж проблема, яка заважає вийти лібертаріанській теорії з напівмаргінального стану?

Відповідаючи на це питання зауважимо, що ми розглядатимемо лібертаріанство виключно з позицій українського консерватизму, не загострюючи уваги на таких дрібницях як дороги чи-то їх відсутність.

Почати варто з найголовнішого – утопічної природи лібертаріанських вчень, її догматичній абстрактності та неможливості спрогнозувати і вчасно попередити можливі наслідки експерименту, недарма ж апологети лібертаріанства відкидають кількісні методи мейнстрімної економіки. На жаль, або ж на щастя, реальна економіка дещо відрізняється від «хреста Маршалла», а невидима рука ринку помиляється, ламаючи життя мільйонів та руйнуючи цілі імперії. Експеримент з повною саморегуляцією ринку та обмеженням чи навіть ліквідацією інституту держави може виявитись значно більш руйнівним за комуністичний та соціалістичний експерименти. Крім того, найбільш надійним способом перевірити теорію на ефективність та відрізняє утопію від діючої системи є емпіричний. Хтось чув про ефективну лібертаріанську державу? Приклади є, але вони ще не дуже вдалі? Здається щось таке ми постійно чуємо про комунізм та соціалізм, всі спроби імплементації яких постійно чомусь виявляються «неправильними» та вимагають повторення експерименту.

Наступною вродженою вадою цієї філософії є ігнорування лібертаріанцями руйнівної сили природнього егоїзму економічних суб’єктів. Проілюструємо цю тезу «дилемою ув’язненого» – це класична модель з теорії ігор. Ідея полягає в тому, що від свідчень двох спільників залежить термін їх ув’язнення. В оптимістичному сценарії обидва ув’язнені мають мовчати, що дозволить отримати мінімальний термін позбавлення волі (по 6 місяців) для кожного, проте сценарій передбачає великий ризик збільшення терміну до 10 років для одного з затриманих за умов одноосібної співпраці зі слідством його спільника, який отримає повну свободу. Через такі ризики більш поширеним є песимістичний сценарій, коли обидва затриманих закладають слідству один одного та отримують по 2 роки ув’язнення. Здавалось би абстрактна задачка, але як яскраво ілюструє проблеми неефективності за умов відсутності співпраці. Ще більш наочно це ж явище з точки зору економіки ілюструє «ефект безбілетника». В цій моделі за можливості уникнути покарання за безквитковий проїзд середній індивідуум побажав би не сплачувати за проїзд. За умов масовості така поведінка суб’єктів спричиняє значні втрати перевізника та припинення перевезень внаслідок збитковості. Яке ж все це має відношення до лібертаріанства? Справа в тому, що в такому державному формуванні (ми розглядаємо напрями, які не повністю заперечують існування держави та мають хоча б віддалений зв’язок із реальністю) таким «неоплаченим квитком» буде сталий розвиток держави, армія, медицина, екологія, освіта, інфраструктура тощо. Пересічні суб’єкти навіть не уявляють реальний необхідний рівень фінансування, наприклад, армії і воліли б обмежитись мінімальними внесками. А, як відомо, той хто не фінансує власне військо, годує вороже. В результаті програють всі – маємо песимістичний сценарій «дилеми ув’язненого» та «припинення перевезень через безбілетників».

Ще одним слабким місцем ідеології є її природня аморальність. Не заглиблюючись у філософський дискурс, звернемось до здобутків сучасної соціології та поведінкової економіки (біхевіористичних фінансів), що розглядають аморальність homo economicus (економічної людини) як звершений факт та аксіому. Історично завдання морального орієнтиру та регулятора виконувало поєднання церкви та держави або ж тоталітарна ідеологія. В умовах інформаційної перенасиченості, доступного інтернету та постмодерну церква надовго втратила свої позиції, а утворення класичного авторитарного ладу не представляється можливим. Єдине що залишається державі це виконувати природну роль арбітра в рамках судової та правоохоронної діяльності. Лібертаріанство ж позбавляє державу цього священного права і дозволяє суспільству зануритись в безодню «саморегуляції».

Перераховувати проблеми та нестиковки лібертаріанського «ідеального суспільства» можна довіку – на профільних конференціях та інтернет-форумах зламано тисячі списів. Ми ж для наочності спробуємо уявити, що було б за умов лібертаріанського експерименту в Україні. Вхідні дані напрочуд стабільні: номінально отримавши статус ринкової економіки Україна й дотепер залишається країною з елементами перехідної економіки. Це проявляється у політизації бізнесу, непрозорості законодавства, репресивності фіскальних та правоохоронних органів тощо. До особливостей також варто віднести одну з найбільш невдалих приватизацій серед усіх пострадянських країн, що призвела до несправедливого та вкрай нерівного первинного накопичення капіталу. Все спричинило схильність політикуму до лівої економічної риторики, що добре приймається на ґрунті низької економічної та політичної освіченості громадян – соціалістичний експеримент назавжди залишив глибокі шрами на тілах своїх пасинків.

Отже, уявимо на хвилинку, що українці водночас стали вільними від радянського лівацького минулого в новій лібертаріанській Україні майбутнього. Перш за все, ми зіткнемось з відмовою від широкого спектру регуляторних функцій держави та радикальним скороченням соціалки (а саме це є необхідним мінімумом навіть найбільш реалістичних лібертаріанських моделей). В короткостроковому періоді це неминуче призведе до значних складнощів в житті економічно залежних верств соціуму та зумовить небезпеку їх консервації в «пастках бідності». Враховуючи значне кількісне переважання неосвічених, бідних та залежних над економічно самостійними громадянами, легко спрогнозувати підйом лівого популізму. Бажання зберегти статус-кво колишніми олігархами, що не здатні грати за умовами «прозорого ринку», призведе до ще більших вливань грошових коштів в політику, зростання ролі силових методів та маргіналізацію політичного дискурсу. В довгостроковому ж періоді навіть у оптимістичному прогнозі – збереженні формальної незалежності, ми опинимось в стані реальної, а не гібридної громадянської війни. Внаслідок руйнування економічних та соціальних інститутів Україна відтворить долю Сомалі – не випадково деякі лібертаріанці щиро(!) вважають це державне формування прикладом лібертаріанської країни. Сценарій, звісно, може розвиватись і трохи оптимістичніше; проте навіть в найкращому варіанті ми отримаємо економічно ефективну офшорну зону, поділену на зони впливу між власниками великих капіталів і аж ніяк не сильну самостійну націю з консервативними цінностями та впевненою зовнішньою політикою. Все це демонструє неспроможність ефективного функціонування лібертаріанської утопії при зіткнення з українською (та й будь-якою іншою) реальністю.

Замість висновку лише зазначимо, що консерватизм, як універсальна модель гармонійного розвитку суспільства, не має жодних протиріч з концепціями класиків економічної науки та сучасними академічними школами інституціоналізму, монетаризму, чиказької школи та іншими актуальними правими течіями. Натомість ми рішуче відкидаємо утопічні ідеї, що не передбачають сталого розвитку нації та суспільства. З цих позицій для консерватора не має великої різниці поміж комунізмом, соціалізмом, анархізмом чи-то економічно правим лібертаріанством.

Матвій Дихановський

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!