Ігор Загребельний: Акт 30 червня: уроки національного егоїзму

Ввечері 30 червня 1941 року з балкону львівської “Просвіти” були виголошені слова, котрі могли мати історичне значення не лише для України, але й для всієї Європи:

“Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави… Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі… Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі”.

У цих словах крився шанс на порятунок Європи від червоної чуми, що йшла зі Сходу, та плутократії, яка, вкорінившись на англосаксонському ґрунті, опановувала увесь Європейський континент.

Пізніше представники бандерівської ОУН намагалися показати “градус” сподівань на співпрацю з Німеччиною меншим, ніж він був насправді. Зокрема, ці сподівання прикривалися роздуванням теми Акту 30 червня як способу змусити німців розкрити карти. Така кон’юнктурність назагал була виправданою. Але правда знаходиться в межах двох тез. З одного боку, керівництво ОУН (р) дійсно не плекало надмірних ілюзій щодо щирості Німеччини в українському питанні. Доказом того може служити текст меморандуму, переданого німецькому уряду 23 червня.

Цей меморандум, попри дипломатичний тон, сповнений категоричних застережень щодо помилок у східній політиці: “Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами”. З іншого боку, Бандера та його соратники таки робили основну ставку на союз із Німеччиною, на те, що Гітлер прислухається до голосу здорового глузду. Уже будучи заарештованими, і Бандера, і Стецько продовжували переконувати найвище державне керівництво Німеччини, що визнання Акту принесе Рейху неабиякі переваги (див. для прикладу лист Бандери до А. Розенберга або заяви Стецька від 7 та 15 липня).

Не можна заперечувати ще й того моменту, що орієнтація на союз із Німеччиною не обмежувалася виключно прагматичним національним розрахунком. Для членів ОУН не були чужими мрії про загальноєвропейську націоналістичну революцію (ці мрії не були чужими навіть для багатьох представників духовенства, які, критикуючи ряд негативних аспектів тодішніх правих рухів, все ж розглядали ці рухи як засіб боротьби проти комунізму та лібералізму). Можливо, у 1941 році ці мрії були не такими сильними, як у міжвоєнний час. Та все ж вони існували.

Колосальний історичний шанс був втрачений через політичну недалекоглядність найвищого німецького керівництва. У одній із приватних розмов митрополит Андрей Шептицький говоритиме: “Німці програли цю війну внаслідок своєї ідіотської внутрішньої, особливо національної, політики”. Не стримається від критики офіційного Берліну і метр традиціоналістичної думки Юліус Евола: “Найтяжчі звинувачення лягають на плечі нацистської Німеччини за помилки, здійснені нею на окупованих радянських територіях, під час московської кампанії. Безпосередньою причиною цього стала ідея “життєвого простору”, обіцяного німецькому народу, котра призвела до появи своєрідного внутрішньо-європейського колоніалізму”.

Єдина імперія, будівництво якої було б виправданим, — це наднаціональна імперія, в основі якої лежали б універсальні ідеї і адекватне застосування принципу децентралізації. Інакшими словами, така імперія мала б намагатися відтворити модель середньовічної сім’ї європейських народів. Але, по-перше, чіткої концепції такої імперії не було. І окремі позитивні віяння у середовищі SS аж ніяк не могли компенсувати її відсутності. По-друге, національний партикуляризм і егоїзм європейських народів залишався надзвичайно сильним, а це зменшувало шанси на швидку побудову наднаціональної імперії.

Більш реалістичним шляхом була побудова “нового порядку” шляхом збереження старих і створення нових незалежних держав за умов політичної гегемонії Берліну. В подальшому, якби Німеччина та союзники перемогли, можна було б прагнути більшої інтеграції європейського простору, орієнтуючись на вище згаданий середньовічний ідеал (одним із методів такої інтеграції стало б витворення єдиної військово-політичної еліти).

Проте офіційний Берлін не прагнув створення наднаціональної імперії — йому йшлося виключно про модерний, національний імперіалізм. Таким чином Гітлер не лише поховав шанс для усієї Європи, але й прирік на поразку власну вітчизну. Евола зазначає: “Ідеал “нового порядку” міг бути реалізованим лише за умови органічної, міцної взаємодії держав і цивілізацій, за котрими визнавалось би право на збереження власної самості і незалежності. Саме в ім’я цього добровольці з різних країн поповнювали ряди есесівських дивізій, котрі переросли у справжню “європейську армію” задля боротьби на східному фронті; вони боролися проти комунізму і за нову Європу, а не за експансіоністський пангерманізм. Гітлерівська одержимість завадила їхньому можливому розвитку у позитивному напрямку”.

Ми не можемо говорити, що визнання Акту 30 червня і вдала східна політика загалом давали б Німеччині та країнам Осі стовідсоткову гарантію перемоги. Одначе шанси на перемогу були б безперечно вищими: залучення колосального людського ресурсу, позбавлення Москви козирів у мобілізації населення під антинацистськими гаслами. Замість цього Берлін спромігся зробити так, аби мільйони мешканців східної Європи полюбили “батька Сталіна”.

Для справедливості потрібно зазначити, що український націоналістичний рух у той час також знаходився у парадигмі крайнього національного атомізму (попри наявність окремих цілком слушних універсалістських і пан’європейських ідей). І в українському, і в німецькому випадках матриця була однакова: “Власна нація — понад усе”. Різною була проекція цієї матриці: у німецькому випадку такою проекцією був національний імперіалізм, в українському — утопія “світу без імперій” (хоч “принциповий” антиімперіалізм ОУН — це окреме питання, яке потребує внесення ряду “але”). Одначе, попри таку “дзеркальну спорідненість”, український атомізм у практичній площині дійсно пропонував реалістичні сценарії, натомість німецьке керівництво страждало самодурством.

Парадоксальність більшості націоналістично зорієнтованих рухів першої пол. ХХ ст. полягала у тому, що вони поєднували здорові консервативно-революційні ідеї із нездатністю відмовитися від однієї з головних рис Модерну, якою був крайній національний партикуляризм, атомізм, егоїзм. Саме цей факт став однією з причин того, що Друга світова війна замість оновлення принесла європейським народам диктатуру двох споріднених ідеологій, уособлюваних Москвою та Вашингтоном, — комунізму та ліберальної демократії.

Сучасні праві сили мають добре усвідомити помилки своїх попередників. Бо сьогодні шансів на перемогу значно менше, ніж тоді, а несприятливі об’єктивні обставини необхідно долати покращенням суб’єктивних якостей.

Ігор Загребельний

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!