Богдан Ходаковський – Московський патріархат: Неприхована загроза

Приїхав до себе в село, а тут життя триває, точиться війна! Колись уподобав нашу землю Московський патріархат. На місці урочища Кип’яче звели чоловічий монастир. Будувалися масштабно. Публіка була підозріла і таємнича, особливої комунікації з місцевими не вела.
Ширяли байки, що серед монахів переховуються відомі злочинці: то послушника з косяком помітять, то з-під ряси пістолет випаде, але хто без гріха? У монастир від доброго життя не йдуть! Отож, особливих інцидентів не траплялося. Згодом, за кілометр від чоловічого, було зведено і жіночий монастир. Землю їм виділяли без жодних проблем, адже вони спочатку будувалися, а вже потім отримували на це дозволи. Хтось із наших дрібних чиновників районного масштабу навіть якісь медальки від МП отримав, ну а з благословіннями взагалі ніяких питань – безлімітний тариф.
І хоча думки щодо Московської церкви різнилися, але здебільшого монастирі стали місцевою візиткою. Тут вам не похилені хати, а справжі чудеса монгольської архітектури! Я й сам цим, прости Господи, грішив. Приїдуть до тебе гості, і одразу везеш у святі місця: водички з джерела попити, на церковну розкіш подивитися, рускім духом просякнешся і їдеш додому під благодаттю.
Я і чимало сільських дітей у монастирі пройшли своє трудове хрещення: садили помідори, прибирали конюшні, насипали дороги, годували кавказьких вівчарок і багато багато цікаво. Загало, пахали так, що в очах темніло, але добрі монастирські матушки спуску не давали: замрієш на хвилинку, окидаючи оком древлянські простори, грошей за роботу не отримаєш!
Були і свої приколи у житті духівництва: величезні портрети Миколи ІІ, карабіни (і не тільки) у монахинь, але особливо доставляли БРДМи, правда кулемети десь згодом заховали. Доповнювали це свято життя козачки з так званого “Вєрного Казачєства” – відвертої проросійської організації, яка, до речі, функціонує і досі, а її лідер бойовик і сучий син Леонід Маслов, який дає інтерв’ю російським медіа та фотографується з російськими військовими, досі гуляє Києвом. Чому? Загадка!
З початком війни, жарт про потенційну російську базу на місці монастирів став трохи зловіснішим. Тим паче, що в іншому кутку села, почалося будівництво ще одного чоловічого монастиря.
Ставлення до МП, навіть у такому заляканому краї як Житомирщина, поступово стало більш ворожим, хоча наш місцевий духівник, який веде службу церковнослов’янською, з вірянами спілкується українською і вартий поваги хоча б за десяток дітей.
Все б нічого, але у повітрі запахло зняттям мораторію на продаж землі. І ось, зовсім нещодавно, до голови нашої громади прийшли десятки звернень з проханням від підставних громадян України виділити земельні паї загальним розміром у 150 гектарів. Всім стало зрозуміло, що Московський патріархат хоче віджати собі землю в околицях монастирів, що сотні років служила місцевим у якості пасовиськ для худоби.
Село збурилося. Хто з інтересів своїх корів, а хто з більш ідейних, але громада одностайно постановила землю росіянам не віддавати. І хоча дехто конфронтації побоюється, але процес пішов. Я, як місцевий, одразу відчув відповідальність за цю справу. На зборах громади не витримав і запропонував очільнику місцевої територіальної оборони, що існує лише на папері (але з цим потім розберемося), трохи розім’ятися, а треба буде, то звеземо хлопців з області та столиці.
Отож, завдання на сьогодні зрозуміле: не просто відстояти право на землю, а повністю вибити Московський патріархат з України! Варіантів декілька: або каятися і приєднуватися до єдиної Української церкви Київського патріархату або вшиватися геть!
Таких російських баз з людськими та фінансовими ресурсами в Україні сотні. Мусимо дати бій!

Богдан Ходаковський, голова Політради Руху “Традиція і порядок”

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!