Олександр Шаховський: Післявоєнна криза в Ірані

Після повернення монарха на престол, шах підписав угоду із Міжнародним нафтовим консоціумом про те, що 95% усіх нафтових акцій має належати іноземцям (40% – British Petroleum, 15% – Royal Dutch Shell, решта 35% – американським компаніям). Половина прибутку мала надходити у іранську казну. З 1954 року і по 1979 рік Мухаммед Реза-шах Пехлеві одноосібно управляв країною.

У рамках зовнішньої політики він орієнтувався на США (Британія на той час уже перестала бути світовою державою, а СРСР шах сприймав як загрозу), приєднався до Багдадського пакту, підтримував промонархічні партизанські рухи в Іраку, Єгипті та Ємені, визнав існування Ізраїлю. Вражаючими були успіхи Мухаммеда Пехлеві у військовій сфері: надсучасний іранський флот на повітряних крилах був найсильнішим у світі, авіація Ірану та його система ПВО поступалась лише американській, було розпочато проект створення ядерної зброї.

У рамках внутрішньої політики (т.зв. білої революції) було проведено довгоочікувану земельну реформу, розпочато масову індустріалізацію, було відкрито ряд університетів. За словами Мухаммеда Пехлеві, він понад усе пожав, щоби Іран увійшов у двадцятку найрозвинутіших економік світу до кінця століття. За спогадами генерала Хуссейна Фардуста, одного із наближенних до Мухаммеда Пехлеві людей – шахіншах відкрито піднімав тему того, що країни Середньої Азії та Закавказзя історично пов’язані із Персією та висловлював необхідність їх подальшої інтеграції у рамках ідей паіранізму (цю концепцію Великого Ірану підхопили іранські ультраправі діячі, які вижили у буремних подіях 40-их років).

Усе це, наряду із проамериканською позицією шаха та забороною в Ірані компартії (яка офіційно називалась Туде) викликало невдоволення у Радянському Союзі. І хоча стосунки між цими країнами ніби то покращились після подій Іранської кризи та правління Мосадика (для цього шах особисто тричі літав до Москви) – у Кремлі чудово усвідомлювали небезпеку, яку несе за собою південний сусід. Із середини 70-их років у рамках доктрини Брежнєва про розповсюдження соціалістичних ідей у країнах, де є підгрунття для цього, а також на збереження вже існуючих соціалістичних режимів – СРСР почало спонсорувати бойовиків-комуністів у Тебризі. Ще у 1953-1957 роках бойовиками Туде було вбито ряд чиновників та міністрів шахського уряду (після чого старанням САВАК було викрито ряд комуністичних підпіль, в яких брав участь навіть командир охорони Мухаммеда Пехлеві). У 1966 комуністи здійснили теракт у Хамадані. Незважаючи на протест усіх світових лівих організацій – їх було розстріляно. Агітатори Туде здійснювали пропаганду серед інтелігенції та студентів (які навчались в іноземних університетах, звідки і прихопили ліві ідеї, котрі як чума поширились на Іран). Лідери Туде неодноразово їздили за консультацією до Москви, отримуючи звідти вказівки. Комуністи взяли активну участь в Ісламській революції 1979 року.

Радянська розвідка співпрацювала не лише з Туде, але і з шиїтськими ісламістами. Наприклад, за повідомленням радянського посла в Ірані можна дізнатись, що диски із записами антишахських промов Хомейні передавались через Вірменію і Туркменістан. Малоймовірно, що такі речі пройшли б без відома радянських чиновників. Незважаючи на те, що починаючи з 1984 року Хомейні починає переслідувати комуністів, а на тлі радянського вторгнення в Афганістан радянсько-іранські стосунки знову погіршуються – для СРСР послаблення Ірану (за правління аятол різко впала економіка, практично повністю була знищена армія, був втрачений доступ до багатьох технологій) було безумовно вигідним. Сучасний Іран є радше союзником, аніж противником правонаступниці СРСР – Росії, адже їх об’єднують спільні вороги (суннітські фундаменталісти та країни Заходу, ненависть до яких була штучно виплекана аятолами) та спільні інтереси (підтримка Сирії та КНР – тобто той вектор політики, який завжди був чужим для Ірану, тоді як традиційна іранська експансія у Середню Азію, Афганістан та Закавказзя на сьогоднішній день практично припинилась).

Існує потужне белуджістанське сепаратистське підпілля (яке підтримують афганці та Пакистан), через заборону використання азербайджанської мови в офіційному житті знову піднімається сепаратизм у Південному Азербайджані, котрий лобією Туреччина та Азербайджанська республіка (Мухаммед Реза-шах Пехлеві врахував централізаторські помилки батька і зняв цю заборону. До того ж, його одруження на знатній азербайджанці – Фарах Діба в очах іранських тюрків сприймався як своєрідний альянс між ними та персами). Безумовно, сьогоднішній Іран, який є ізгоєм у світовому співтоваристві не може в повній мірі захистити навіть власні інтереси, не кажучи уже про протистояння Москві.

Передумовами іранської кризи 1946-1947 року служили такі фактори, як окупація Ірану союзниками у 1941 через пронімецьку політику Рези-шаха Пехлеві, цілеспрямована підтримка Радянським союзом комуністичних і сепаратистських рухів у державі, традиційні антиросійські та антибританські настрої населення, які мають під собою ряд історичних причин. Унаслідок кризи було створено дві держави – Демократична Республіка Південного Азербайджану та Мехабадська республіка. В обох країнах до влади прийшли прорадянські сили. Завданням Москви було розчленування та послаблення Ірану шляхом роздування національних та соціальних протиріч в країні, створення ряду дочірніх республік та перетворення Ірана на свого сателіта. Лише завдяки американській дипломатичній допомозі та вмілій політиці Мухаммеда Рези-шаха Пехлеві кризу вдалось урегулювати, а територіальну єдність держави – відновити.

Поруч із Берлінською кризою, створенням НАТО, корейською кризою та претензіями СРСР до Туреччини – Іранська криза стала каталізатором до різкого погіршення стосунків між світовими державами на початку Холодної війни. Проте, втручання Радянського союзу у справи Ірану не обмежується вищеописаними подіями. Керівною була роль Москви у діяльності та перевороті Мосадика, в організації антишахських виступів у 60-70-их роках , у Ісламській революції 1979 року. Через ревізіоніську позицію адміністрації Джимі Картера, який вирішив взяти курс на перегляд відносин із СРСР – радянська влада могла безкарно втручатись у справи свого південного сусіда, а позбавлений американської підтримки шах був змушений зректися престолу, як у свій час це зробив його батько. На сьогоднішній день тисячолітня країна аріїв – Іран, є лише тінню тієї колишньої могутності яку вона собою представляла у ті роки, а нереалізовані плани Великого Ірану історики та іраністи будуть довго витати у розмовах істориків та іраністів і у думках тих іранців, позиція яких кардинально відрізняється від офіційної позиції режиму аятол.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!