Індійський націоналізм: незручна правда

Перемога на виборах в Індії партії індійських націоналістів під керівництвом Нарендри Моді ( «Бхаратія джаната парті», або БДП) і її союзників є одним з найбільших поразок – як моральних, так і інтелектуальних, яких зазнав західний лібералізм з часів закінчення холодної війни. Те, що ця подія була проігнорована західними коментаторами і ЗМІ, ще раз доводить їх вміння не звертати уваги на незручну правду.

Прагнення «Бхаратія джаната парті» до торжества “хіндутви” ( «індуськості»), концепції, яка зародилася в надрах індуїзму місцевого штибу, сповіщає про настання часів, коли світ буде належати потужним національним державам, керованим виборними урядами з чітко вираженими авторитарними нахилами і спирається на сильний народний націоналізм і культурну самобутність. Ці держави будуть прагнути стати успішними учасниками глобальної системи капіталізму при одночасній готовності дати рішучий бій тим силам глобалізації, які будуть загрожувати їх цивілізації, національним інтересам і встановленим порядком.

Лібералізм терпить крах не тільки тому, що основоположні принципи індійського націоналізму прямо протилежні ліберальним принципам (за винятком економіки), але, що ще важливіше, тому що індуїстські лідери перемагають на виборах, причому з усе більш значним більшістю голосів, і відбувається це в найбільшій демократії світу. Давня ліберальна віра в культурну свободу і раціональний прогрес вступає в різке протиріччя з нібито притаманною лібералам прихильністю до демократії.

Сутички активістів Бхаратія Джаната з поліцією в Калькутті

Індійський націоналізм – це істинно національна сила, яка виростає з гущі народних мас. І якщо спочатку вона ґрунтувалася на протесті проти колоніального панування і протистоянні небезпекам, що загрожували верхівці (вищих каст) індійського суспільства, то в останні роки вона у все більшій мірі пов’язана з завданнями економічного розвитку. На відміну від Росії та Китаю вірність цієї ідеології з боку багатьох індійців не можна пояснити підступами авторитарних еліт, які вміло маніпулюють свідомістю мас. Навпаки, більшу частину з тих 70 років, що пройшли з часу здобуття Індією незалежності, при владі стояла партія «Індійський національний конгрес», яка виступала (або проголошувала, що виступає) за Індію світську і плюралістичну, в чому її підтримували нерелігійні верстви індійської англомовної економічної , інтелектуальної та бюрократичної еліти. Як тоді, так і зараз партією керує спадкова політична династія (Неру-Ганді), що є невід’ємною частиною цієї еліти. А ось Нарендра Моді і його послідовники до еліти не належать і є представниками нижчих шарів середнього класу або заможного селянства. Як би не було неприємно, доведеться визнати, що всі вони вийшли в люди завдяки своїм здібностям.

У Китаї підйом неоконфуціанства можна з вагомою підставою охарактеризувати державний проект з ініціативи «зверху». Тут можна провести відомі аналогії з тим, як в кінці XIX століття в рамках націоналістичної революції Мейдзі японською державою був створений новітній різновид синтоїзму. Політико-націоналістичний індуїзм, теж належить епосі модерну, з кінця XIX століття виростає з глибин народного життя. Це відповідна реакція індійських мас на панування британських імперіалістів, вестернізацію культури, переклад вищої освіти на англійську мову і реальну (або уявну) загрозу навернення індуїстів в християнство та іслам зусиллями християнських і мусульманських місіонерів.

Така реакція зобов’язана своїм виникненням ряду релігійно-політичних діячів і рухів, як, наприклад, Свамі Даянанда Сарасваті (1824-1883) і «Арья-самадж» ( «Суспільству освічених»). З початку 30-х років минулого століття вона набула екстремістський і воєнізований ухил під впливом Вінаяка Дамодара Саваркара (1883-1966), руху «Хінду махасабха» і організації «Раштрія сваямсевак сангх» (РСС), або «Союзу добровільних слуг батьківщини», членом якої протягом довгого часу був сам Моді (кажуть, що нинішня адміністрація Моді сформований не стільки офіційною індійською націоналістичною партією, БДП, скільки РСС). В останні десятиліття на грунті індуїстського націоналізму виріс цілий ряд інших політичних угруповань, включаючи «Шив сіна» в штаті Махараштра і «Хінду юва вахіні» в штаті Уттар-Прадеш, з якої вийшов Йоги Адітьянатх, обраний головним міністром штату Уттар-Прадеш в 2017 році.

Створений цими силами сучасний політичний індуїзм одночасно архаїчний і новий. Новизна полягає не тільки в тому, що його політична організація підпорядковується суворої дисципліні, але також і в намірі здійснити реформу індуїзму. За іронією долі, рух, членам якого властива тваринна ненависть до мусульман і християн, прагне зробити індуїзм більш схожим на християнство та іслам – менш різноманітним і плюралістичним, більш замкнутим, монолітним, централізованим і книжковим.

Як і Махатма Ганді, вожді індійського націоналізму (нехай і не володіють його терпимістю до інших релігій і поглядів) борються за скорочення кастових відмінностей в індуїзмі, хоча самі є вихідцями з вищих каст. Бо вони усвідомлюють, що дискримінація нижчих каст, – це найвразливіше місце їх програмних заяв про те, що переважну частину населення країни складають індуїсти і що Індія повинна бути чисто індуїстською державою. Особливо ж індуїстських націоналістів лякає звернення індуїстів з нижчих каст в іслам і християнство.

Оскільки одним з найпотужніших чинників розкладання і паралічу політичного життя в країні став підйом провінційних кастових партій на півночі Індії, індуїстський націоналізм зумів постати в образі об’єднавчої і сучасної національної сили, відданої ідеї досягнення загальної етно-релігійної націоналістичної мети, до якої прагне їх однорідний (індуїстський) національно-суверенний народ. В економічній галузі індуїстський націоналізм заручився підтримкою консервативного в культурному відношенні, але активного в господарській сфері індійського середнього класу. Моді користується потужною підтримкою в процвітаючих індійських діаспорі США, Великобританії та інших країн. Так що відмахнутися від індуїстського націоналізму як від реакційного продукту загниваючого і економічно неспроможного суспільства не вийде.

Тим часом головний символ індуїстського націоналізму – корова на протязі всієї історії був предметом глузувань освічених європейців і стійкого презирства ліберальної публіки. Уряд майбутньої наддержави, яка незабаром стане найбільш густонаселеною країною світу з найвищими темпами економічного зростання, поклоняється коровам (а прихильники Моді вбивали людей, запідозрених у заподіянні їм шкоди) – це виклик для всього сучасного ліберального світогляду! Комунізм і той наносив менш глибокі рани, будучи продуктом одних із західним лібералізмом світських, раціоналістичних течій і утопій. І нехай ліберали вважають, що розголос навколо вбивства корів служить цілком сучасним цілям політичної мобілізації мас і передвиборної агітації. Це немає значення.

Підйом індуїстського націоналізму є підтверджанням теорії «зіткнення цивілізацій» Семюеля Хантінгтона, адже Моді і індуїстські націоналісти наполягають саме на тому, що індуїстська Індія не тільки в релігійному та культурному, а й в політичному відношенні є окремою цивілізацію, яка знаходиться в явному або потенційному конфлікті з іншими цивілізаціями.

Розкроєний за культурно-націоналістичним лекалами світ не можна назвати райдужною перспективою. Він приховує до того ж серйозні небезпеки. Однак така картина  відображає сучасні реалії, на відміну від міфів, які тяжіють над західним мисленням з часу закінчення холодної війни.

Анатоль Лівен – професор Школи міжнародних відносин

Джорджтаунського університету в Катарі.
Переклад: pokrov.world

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!