Олександр Шаховський: Іран: забута історія

Звичний для нас світ змінюється. Людство повертається до понять 18 століття та повернення значної ролі регіональних лідерів. Однією з таких країн є Іран. Нещодавно там відбулися вибори президенту, тому для розуміння процесів, які там відбуваються, пропонуємо ознайомитись з першою частиною великого тесту про цю країну. Приємного прочитання!

З давніх часів регіон під назвою Передня Азія був надзвичайно важливим регіоном з точки зору розвитку людської цивілізації. Тут проходила значна частина торгівельних маршрутів, які з’єднували країни Європи із Індією та Китаєм (зокрема – знаменитий Шовковий шлях), тут знаходились найвеличніші держави Стародавнього Сходу (імперії Ахменідів, Парфянська держава, держава Сасанідів). Найпотужнішою державою цього регіону завжди виступав Іран, котрий починаючи із часів Середньовіччя був важливим партнером європейських держав (зокрема: хрестоносці об’єднувались з Хулагуїдами під знаменнями боротьби з мамлюкським Єгиптом, низька європейських країн пропонувала альянс династії Сефевідів проти їхнього спільного ворога – Османів, у XIX столітті, ослаблений внутрішніми чварами Іран став ареною боротьби між Росією та Великою Британією за вплив у регіоні).

Важливим було значення Ірану і в часи Холодної війни. Перш за все це пояснювалось його геостратегічним положенням. Ще у XIX столітті у середовищі російської дипломатії побутувала приказка: ‘’Хто володіє Іраном – той володіє Індією, а хто володіє Індією – той володіє усією Азією’’ І хоча, на відміну від слабкого каджарського Ірану – Іран доби правління Пехлевідів був значно більш вагомою силою, намагання США та СССР залучитись його підтримкою у Холодній війні, були як ніколи сильними. Такі події, як окупація союзними військами Ірану, післявоєнна анархія у державі, котра сприяла кризі усередині неї (чим негайно скористались радянські агенти), прихід до влади і падіння уряду Мосадика, епохи реформ шаха Мухаммеда Рези Пехлеві та Ісламська революція у країні – стали одним із каталізаторів погіршення радянсько-американських стосунків протягом усього післявоєнного періоду.

На фоні цих подій особливо вагомою виглядає Іранська криза 1946-1947 року, адже саме вона – поруч із турецькою кризою 1947 року, створенням НАТО, питанням Ізраїлю, корейським та китайським питаннями, німецьким питанням, і стала причиною проголошення антирадянської доктрини Трумена. Тож спробуємо розглянути ці події у контексті міжнародних відносин під час першого періоду Холодної війни (від Фултоновської промови 1946 року і до Женевських угод 1954 року) та іранської історії, залучивши для порівняльного аспекту аналіз подій ситуацію в Ірані у 1941-1945 роках, соціальні експерименти Мосадика і перші роки правління шаха Пехлеві.

Починаючи із 1925 року Іраном правила династія Пехлеві. Засновник династії – Реза Савадкухі за походженням був сином мазандеранського офіцера та азербайджанки (його батько вважав себе далеким нащадком парфянського роду Карен-Пехлевідів, котрі виводили своє походження від ахеменідського шахіншаха Артаксеркса II, вірменських царів та самого Александра Македонського. Щоправда, достовірність цієї династичної легенди ставиться під сумнів рядом істориків). Розпочавши свою кар’єру у рядах Персидської козацької бригади Російської імперії під час буремних років Іранської революції – Реза швидко просунувся по службі, отримавши від Каджарів титул ‘’хан’’ ( тим самим ставши ‘’своїм’’ для тюрків-азербайджанців, котрі складали третину населення держави), а потім – і ряд урядових посад. На відміну від армії Каджарів – корпус Рези-хана був озброєним за найсучаснішим (станом на початок XX століття) словом техніки. Тож коли Реза-хан у 1925 році здійснив військовий переворот – його люди з легкістю перебили охорону непопулярних Каджарів, а останнього шаха цієї династії вигнали за кордон.

Одним із перших кроків Рези-хана стало переіменування себе самого у Резу-шаха із дому Пехлеві (чим він намагався довести свою легітимність, яка походила ще від Ахеменідських часів – на противагу узурпаторам-Каджарам зі знатного азербайджанського роду, котрі прийшли до влади у XVIII, скинувши династію Афшаридів, засновану Надір-шахом, за походженням теж тюрком –туркменом). Відтепер усі іранці були зобов’язані носити прізвища, як і їхній володар. В цілому, реформи Рези-шаха були направлені на модернізацію держави. Він провів судову реформу – замінивши судочинство, яке до того перебувало в руках каді і місцевих ханів, на державні суди (у які призначались спеціальні чиновки-каді із столичних медресе), конфіскував землі у найбільш бунтівливих курдських, мазендеранських та азербайджанських володарів, заохочував іноземні інвестиції у державу (у тому числі в нафтовидобувну та нафтопереробну сфери), знищив радянську Гілянську республіку, підписав взаємовигідні договори з Британією і Радянським союзом (на противагу капітулянтським договорам Каджарів), дозволив жінкам ходити без хіджабу (який і до того був популярним лише у сільській місцевості Ірану).

Здавалось б, що ці реформи схожі на реформи Ататюрка у Туреччині, однак є одна велика різниця. Ататюрк ставив на меті знищити традиційне османське суспільство (яке він вважав основною причиною поразки турків у війні) і на його місці створити нове суспільство, побудоване за принципами європейського націоналізму із запозиченням досить ультраправих ідей (доказом чому служить ліквідація султанату і халіфату, ряд антиісламських законів, створення нового державного турецького націоналізму-кемалізму і боротьба з його з більш старими варіаціями – пантюркістами і османістами, масові репресії проти нетурецького населення Анатолії і його тюркізація і зрештою заміна етноніма османи на нову самоназву – турки). В пехлевідському Ірані нічого подібного не було – основним гаслом Рези-шаха була модернізація країни із збереженням традиційних іранських устоїв (окрім тих, котрі заважали здійснювати реформи).

Особливо показовою була вимога шаха до всіх керівників країн світу із перейменуванням Персії на Іран (країну аріїв), оскільки з точки зору іранців назва Персія виглядала шовіністично і нагадувала про перекручене сприйняття персів Геродотом. В цілому, така політика шаха чимось нагадувала японську революцію Мейдзі. Одним з першочергових завдань для Рези-шаха стала технологічна модернізація Ірану. Заради цього була створена розгалужена мережа залізниць (раніше її не була узагалі) – що завдало сильного удару по племінному сепаратизму. Іншим аспектом його діяльності стали реформи у військовій сфері. Спершу зброю закупляли у Британії, однак через традиційну для іранців нелюбов до англосаксів (що пояснюється засиллям британців у країні у XIX столітті) та політику Великої Британії у Палестині та в Іраку – із початку 30-их років починається пошук союзників серед інших великих держав.

Оскільки ірансько-радянські стосунки були напруженими через підтримку Москвою коммуністичного підпілля (компартія Ірану була заборонена), а США тих часів взяло курс на ізоляцію – природніми союзниками Ірану стали нацистська Німеччина та фашистська Італія. У кінці двадцятих років з’являється Паніранська ліга із ідеями фашизму та ірредентизму (вони виступали за відновлення іранської влади у Курдистані, Афганістані, Белуджістані,Середній Азії, Вірменії та Грузії). На відміну від німецького нацизму – іранський фашизм був виключно державним, а не етнічним. До складу іранської нації персидські націоналісти зараховували тюрків, вірменів та грузинів – а проект Великого Ірану на їхню думку мав би бути конфедеративним, а не унітарним (тобто із збереженням самоуправління провінцій, тоді як політика Рези-шаха – навпаки була направлена на централізацію). Основними ідеологічними ворогами проголошувались комуністи, соціалісти, ліберали, ісламісти (іранські фашисти були мутакаламітами і негативно ставились як і до шиїтського так і до суннітського фундаменталізму, до того ж – значна їх частина сповідувала зороастризм), пантюркісти (через їх претензії на Південний Азербайджан, Гілян і Мазендеран) та панарабісти (через їх претензії на Хузестан). Що цікаво, євреїв ці люди бачили своїми союзниками у боротьбі з ісламістами (сучасні паніраністи вважають так само) – напевне, далась взнаки традиційна ірансько-єврейська дружба, корені якої сягають часів Кіра Великого.

В Ірані існували інші праворадикальні партії – Міллєт, СУМКА, Пейкар, Нехзаті-меллі, Меллі-модафе. Німці по мірі своїх можливостей постачали Ірану літаки і танки (таку ж саму політику Гітлер проводив щодо Іраку, де так само панували антибританські настрої). Із початком радянсько-німецької війни пронімецькі настрої в Ірані лише посились. Націоналісти вимагали вступити у війну із СРСР для того, щоби повернути втрачені у російсько-персидських війнах землі. Мусульманське духовенство виступало з антикомуністичними гаслами через атеїстичну політику Сталіна у Азербайджані і Середній Азії (де нещодавно був придушений рух басмачів, багато із яких знайшли притулок в Ірані). Сам Реза-шах зайняв вичікувальну позицію.

У таких умовах, Великобританія та Радянський союз, котрі були ворогами Німеччини, у серпні 1941 року (коли німці зайняли чималі території СРСР), з метою запобігти втручання Ірану у війну (у випадку, якщо німці займуть Москву) та відкрити коридор для подачі ленд-лізу для радянської армії, домовились вести спільні бойові дії проти шаха. До речі, коли у листопаді 1940 року під час радянсько-німецьких переговорів Молотов запропонував Ріббентропу і Гітлеру розділити сфери впливу в Азії між Німеччиною (котрій відходив Близький Схід), СРСР (котрому мав би дістатись Іран та Індія) і Японією (узбережжя Тихого океану) – Гітлер відмовився від цього плану, через його недосконалість і необхідність співпраці з комуністами. Перевага надавалась німецько-іранській співпраці. 24 серпня 1941 року Реза-шах отримав телеграму від радянського та британського керівництва із проханням дозволити розмістити їх бази в Ірані. Приводом для цього став договір між РСРФР та Іраном від 1921 року, за яким росіяни мали право розмістити в Ірані свої військові бази у випадку загрози своїм південним кордонам. Побачивши у такій ситуації загрозу для своєї держави шах відмовився здійснювати таку пропозицію. (Ймовірніше за все, Реза Пехлеві гадавав, що у радянської армії не вистачить сил для інтервенції – а німці візьмуть Москву до кінця року і виженуть комуністів за Урал, де проти них з німецькою допомогою воюватимуть японці, перси та місцеві партизани).

25 серпня 1941 року дві радянських армії під командуванням Дмитра Козлова почали наступ на Тегеран зі сторони Вірменії та Азербайджану (більша частина цих армій була зосереджена на ірансько-турецькому кордоні, оскільки у 1941 році існувала небезпека виступу Туреччини проти СРСР). Протягом двох наступних днів радянські та англійські бомбардувальники завдали удару по персидській авіації, яка знаходилась на аеродромах Ісфагану. Паралельно із цим наступ на Іран з боку Туркменістану розпочала третя радянська армія під керівництвом Сергія Трофименка. Іранській армії вдалось зупинити просування радянських військ під Мешхедом, заставивши радянські війська відступити. Однак висадка індійських дивізій британської армії у південних портах, бомбардування ними Тегерану та неможливість Німеччині допомогти своєму союзнику (у цей час почався радянський контрнаступ в Україні, а воювати на два фронти німці не мали змоги) сприяли тому, що іранський прем’єр Алі Форугі (без відома шаха) підписав указ про капітуляцію. Сам Реза Пехлеві у такій ситуації був змушений зректись престолу, а потім, під конвоєм британців він був переправлений у Південну Африку, де невдовзі помер.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!