Петро Нетяга: Покоління барикад

Попри те, що постреволюційна доба в Україні ще далеко не настала, дедалі очевиднішими стають намагання офіційних чинників «утилізувати» революційний потенціал суспільства, мірою можливості нейтралізувавши його найактивніших носіїв. Звідси – спроби згортання, а то й дискредитації добровольчого та волонтерського рухів, прецеденти переслідування їхніх найбільш «незручних» представників.

Тож саме час спробувати розглянути ситуацію максимально безсторонньо – не в контексті заяложених фраз про «революцію, що пожирає своїх дітей» або моралізаторства з приводу «невдячності» влади щодо тих, завдяки кому вона, власне, і стала владою.
Почнімо з того, що майже в усіх країнах, яким судилося пережити революційний вибух він вивільняв величезну соціальну енергетику і зумовлював появу жертовно активних громадян-борців.

Доля цих «поколінь барикад» була різною. Найочевидніший шлях самореалізації відкривався, мабуть, перед учасниками Американської революції 1775–1783 та їхніми нащадками – адже перед ними лежав цілий неосвоєний континент. Колонізація Заходу, техасько-мексиканська епопея, героїка фронтиру стали закономірним продовженням бостонського чаювання та Континентальних конгресів. «Заряду» вистачило ще й на криваву громадянську війну: не варто забувати, що вона велася не так «за» чи «проти» рабства, як за права штатів та конституціоналізм – тільки от розуміли їх сторони конфлікту по-різному.

Революційний злам початку ХХ століття на теренах Московської імперії (і України) вилився спочатку у жорстоку громадянську війну, а потім переможці-більшовики ще довго паразитували на його інерційних проявах – у ході колективізації та індустріалізації перших п’ятирічок, комінтернівської підривної діяльності по всьому світові тощо. Є певні підстави вважати, що залишкові імпульси того вибуху пережили Другу світову, жевріючи в «підкоренні космосу» й «освоєнні целіни», у безглуздих суперечках «фізиків» та «ліриків», ба навіть у дисидентському рухові й інших антисистемних явищах.

Тож енергії, пробуджені революційними подіями, ніколи не зникають «у нікуди» й неодмінно мають знайти вихід. Закон збереження енергії чинний і для соціальної реальності.

Відтак, для українського «покоління барикад», реальні масштаби якого далеко не обмежуються організованими добровольчими та волонтерськими структурами, життєво необхідно віднайти співмірні його потенціалові сфери прикладання зусиль. Спроби ж у той чи інший спосіб позбутися «докучливих радикалів» приречені на фіаско.

Революційний потенціал суспільства слід розвивати, а не намагатися притлумити. Невже в нас мало справ і завдань, які потребують саме тих якостей, що формуються на барикадах та на полях битв? Тим більш безглуздою і самовбивчою видається, схоже, таки прийнята на озброєння в окремих коридорах влади стратегія «затягування зашморгу» на шиї української революції.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!