Ігор Загребельний: Українське питання у новітніх американських серіалах: геополітична заангажованість і символічні візії

Розподіл українських земель по-американськи (кадр із серіалу "Мадам секретар")

Останнім часом у прокат вийшло декілька американських телесеріалів, що так чи інакше зачіпають теми України та нинішнього московсько-українського конфлікту. Для людей, звиклих оцінювати дійсність із реалістичних україноцентричних позицій, у таких серіалах немає нічого дивного. Проте для категорії “зачарованих на Захід” (в т.ч. на США) ці новинки американського кінематографу неминуче стануть холодним душем чи, принаймні, джерелом когнітивного дисонансу. Адже замість заокеанських союзників-месій український глядач знайде у них силу, що боїться “українських екстремістів” і прагне зберегти приязні стосунки з одним зі своїх основних партнерів — Москвою.

У серіалі “Квантіко” українське питання зачіпається лише епізодично. Невідомі вчиняють кривавий теракт — вибух на вокзалі. І найперша версія, що виникає у ФБР, зводиться до того, що вокзал підірвали або представники ІДІЛу, або українські націоналісти.

Не менш кровожерливими українці постають у детективному серіалі “Елементарно”. Там в одній із серій 4-го сезону невідомі розстрілюють московського багатія. Разом із ним гине тілоохоронець та стороння людина. Втікаючи з місця злочину, нападники також гинуть — їхня автівка розбивається (як потім з’ясувалося, комп’ютеризований автомобіль був керований іншою людиною — замовником, який вирішив замести сліди і ліквідувати виконавців).

В ході розслідування стає відомо, що вбивство здійснили українці — Василь Мельник та Орест Мішенко.  Вбитий ними росіянин — олігарх, що, на відміну від українців, прагнув мирного врегулювання конфлікту. Мельник та Мішенко і раніше, до вбивства олігарха-миротворця, не виділялися особливим пацифізмом та законослухняністю. “За ними кривавий слід по всій Східній Європі” — характеризує українських екстремістів представниця американських урядових кіл.

Нарешті, українське питання є одним із основних у серіалі “Мадам секретар”. Головна героїня серіалу — держсекретар США Елізабет МакКорд. Візуально вона досить схожа на колишнього держсекретаря, а нині кандидата у президенти Галларі Клінтон (лиш значно молодша). Політично МакКорд втілює в життя ідеї, близькі сучасній Демократичній партії.

Серіал не можна назвати промосковським. І особисто МакКорд, і США в цілому переймаються проблемою Росії — і тим, що їй традиційно бракує демократії, і тим, що вона проводить агресивну політику відносно України, а також не хоче терпіти американського впливу в Центрально-Східній Європі. Проте Росія не постає у серіалі як однозначно ворожа Америці сила. Безперечно, із нею можуть виникати непорозуміння. Безперечно, вона специфічна. Безперечно, їй потрібно допомогти побудувати демократію (наприклад, домогтися захисту прав сексуальних меншин). Але при цьому всьому не можна допустити, аби стосунки  між Вашингтоном та Москвою перейшли у формат радикальної ворожнечі. Попри численні відмінності, обидві держави мають цінності, що об’єднують. Серед них — спільна перемога над нацизмом у Другій світовій війні. Згадка про цю перемогу (під час задушевної розмови між російським президентом та чоловіком держсекретаря професором Генрі МакКордом) допомагає уникнути чергової ескалації у відносинах між двома державами.

Неважко здогадатися, що розмінною монетою у справі налагодження стосунків між США та РФ стає Україна. МакКорд відстоює наступний варіант розв’язання української кризи: Київ гарантує проведення на території Лівобережжя референдуму, згідно з яким ця територія із переважно промосковським (на думку сценаристів) населенням отримує широкі права автономії. Москва, натомість, припиняє військову агресію. Крим за замовчуванням є російською територією.

Одначе на заваді миротворчим планам США стає офіційний Київ. Вдаючи згоду на реалізацію американського сценарію, український президент Михайло Бозик реалізовує підступний план. Зокрема, аби розсварити Вашингтон та Москву, українці інспірують замах на американського президента (шляхом виведення з ладу його літака) таким чином, аби підозра падала на Росію. Вдаються вони і до інших хитрощів та підступів. Проте, коли Вашингтон та Москва опиняються на грані військового конфлікту, стараннями МакКорд підступні плани України розкриваються. Бозика викликають “на килим”. Будучи виведеним на чисту воду, він принижено чекає від американців милосердя і таки його отримує. Мир врятовано. США з честю виконують свою місію — бути на сторожі справедливості та демократії. На цьому другий сезон серіалу тріумфально завершується.

Такий підхід цілком вкладається у поточну геополітичну тактику правлячої у США Демократичної партії. “Мадам секретар”, попри низку вигаданих моментів, є швидше випуском новин, аніж якимось закодованим посланням, зміст якого стосується майбутнього. У цьому серіалі ми бачимо події, що розгортаються прямо зараз. Бачимо реальну політику американського уряду, що спрямована на пацифікацію України і заморожування московсько-українського конфлікту. Бачимо радницю держсекретаря Вікторію Нуланд, що влітку минулого року прилітала до Києва, аби змусити депутатів парламенту проголосувати за зміни до Конституції (сумновідоме голосування 31 серпня). Бачимо грудневий візит віце-президента США Джо Байдена, який також переслідував мету  переконатися, що офіційний Київ серйозно налаштований на виконання домовленостей із Москвою. Навіть бачимо періодичну “стурбованість”, що вже стала перманентним анекдотом, а також намагання США “зберегти обличчя”. У згадуваній серії серіалу “Елементарно” неважко помітити, що на Заході вже добряче втомилися від московсько-українського конфлікту й пов’язаних із ним перешкод для ведення бізнесу.

Враховуючи, що вже тривалий час у США йде боротьба за президентське крісло, неважко побачити у серіалі “Мадам секретар” агітку Гілларі Клінтон. Серіал призвичаює американського глядача до образу харизматичної і вольової жінки-лідера. Відносно молодий вік і приємна зовнішність головної героїні слугують обгорткою для значно старшої претендентки на посаду президента. Щирість, яку випромінює миле обличчя Елізабет МакКорд, має довести, що політична лінія демократів — і Обами, і Клінтон — продиктована виключно благими намірами досягнути миру і порозуміння в усьому світі. Хіба ж можна не співчувати такій тендітній і, водночас, мужній героїні?

Усе це — політична і геополітична прагматика. Але є ще один смисловий вимір.

Сама того не усвідомлюючи, Україна зробила Заходові виклик. Загал українства цього не розуміє, адже не може поглянути на себе збоку. Проте згадувані серіали — це якраз те, за допомогою чого ми можемо подивитися на себе немов у дзеркало (нехай і викривлене). У них ми бачимо низку страхів та побоювань, бачимо Україну, що є викликом в очах Заходу.

США — гробокопач Історії, держава, котра бере на себе здійснення лібералістичної есхатології, що зводиться до глобального поширення демоліберальної політичної системи, ринкової економіки, класичних просвітницьких або постмодерністських цінностей (на нинішній момент вони ще досі співіснують разом, хоч перші все більше витісняються другими). Чимось американський месіанізм мавпує християнське розуміння історії. США — це осердя лібералістичного “Граду Божого”. Поступово межі цього “Граду” розширюються, опановують увесь світ. Йому протистоять залишки “Граду Земного” — так звана Вісь Зла, котру складають політичні режими, що не приймають американських цінностей (в реальності при визначенні держав, які належать до цієї вісі, поки що велику роль відіграє ще й кон’юнктура). “Град Божий” воює із Віссю Зла і, водночас, остаточно утверджує у власних межах “Новий Єрусалим” — царство лібералістичних благ. Цілком очевидно, що “українські екстремісти” — це одні з тих, хто загрожують і розширенню лібералістичному “Граду”, і побудові “Єрусалиму”.

До речі, обговорювані серіали містять чимало штрихів цього лже-Єрусалиму. Зрештою, це характерно для значного відсотку сучасних американських фільмів. Найперше, що впадає в очі, — це баналізована сексуальна розпуста. Вже на початку першої серії “Квантіко” головна героїня вступає в статевий зв’язок із чоловіком, з яким лиш щойно познайомилася, і при цьому не має планів продовжувати з ним хоч якісь відносини. Подібний підхід до статевого співжиття простежується і в наступних серіях. У “Мадам секретар” та “Елементарно” ми бачимо те ж саме. Статеве співжиття зведено до якоїсь фізіологічної банальності. Більшовичка Колонтай, якій приписують “теорію стакану води”, була б задоволена з того приводу, що США реалізовують принаймні частину комуністичних ідей.

Названі серіали переповнені тематикою руйнування стереотипів і утвердження тих чи інших форм емансипації. В “Елементарно” головному герою детективу Шерлоку, як і в оригінальному творі, допомагає Ватсон, лиш Ватсон — це жінка монголоїдної раси. Лондонська подруга Шерлока “міс” Гадсон — насправді транссексуал. Цікавим є персонаж “Квантіко” Саймон Ашер. Сам ізраїльтянин, він у якості волонтера допомагав палестинцям. При цьому всьому Ашер — гомосексуаліст (чим пишаються його колеги у ФБР). Потім, щоправда, з’ясовується, що це лише його легенда для прикриття. Але сам набір характеристик більш, ніж показовий. Тема захисту гомосексуалізму присутня і в “Мадам секретар” (що не дивно з огляду на характер передвиборчих тез Гілларі Клінтон). Свого часу Мартін Гайдеґґер писав: “В американізмі нігілізм досягає свого апогею”. Обговорювані серіали цілком це підтверджують.

Отож, з одного боку ми маємо лібералістичний “Новий Єрусалим”. З іншого — Вісь Зла. Спалахи кинутих на Грушевського та Майдані пляшок із запалювальною сумішшю стали малесенькими, ледве помітними індикаторами того, що до цієї вісі може приєднатися і Україна. І саме тому у “Квантіко” ні з того, ні з цього з’являються українські націоналісти, що можуть бути причетними до кривавого теракту. Саме тому українці здійснюють політичні вбивства на теренах США в “Елементарно”. Саме тому Україна є такою підступною (хоч і слабкою та узалежненою від США) у “Мадам секретар”. І, до речі, саме тому у цьому серіалі Україну очолює не торгаш, а патріот-військовий, який дійсно мислить критеріями національних інтересів.

Москва може створювати труднощі для Вашингтону. Одначе вона включена в новий світовий порядок, тож, за великим рахунком, не належить до Вісі Зла. Зате спалах українського націоналізму таїть у собі загрози. Якщо українці змогли скинути Януковича, то де гарантія того, що вони не скинуть Порошенка? Якщо українці попри волю своєї неоколоніальної влади спромоглися на опір агресору, то де гарантія того, що вони завтра не стануть незалежною геополітичною силою? І якщо поверхневий розум додає впевненості у те, що Україна й надалі буде позбавленою власної суб’єктності буферною зоною, то “колективне політичне несвідоме” усе ж ділиться своїми страхами у формі маскультурного продукту.

Ми маємо вибір: або подальша неоколоніальна включеність України у новий світовий порядок і виконання волі Москви, Брюсселю та Вашингтону, виконання умов укладених ними договорів, або гра за власними правилами. Україна має шанс. І ми зобов’язані цим шансом скористатися, аби страхи лже-Єрусалиму виявилися немарними.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!